У середині листопада мені довелося побувати в Ґданську, де відбувався Молодіжний ярмарок – найбільший український молодіжний фестиваль у Польщі. Одна з речей, що найбільше привернула мою увагу, – це вдала співпраця при організації цього сучасного й справді цікавого заходу представників мігрантського юнацтва й наймолодшого покоління автохтонів.
Ґданськ – то насправді виняткове місце: адже сюди, до відомого студентського осередку, приїжджають навчатися як громадяни України, так і українські автохтони, переселені унаслідок акції «Вісла» в села й містечка навколишніх регіонів. Характерна особливість ґданських українців, незалежно від їхнього походження, – це досить велика частина молодих людей.
На шпальтах «НВ» упродовж кількох номерів триває важлива дискусія на тему того, яким чином співпрацювати мігрантам і автохтонам. Голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима, політолог Ольга Попович та правниця Івона Трохімчик-Савчук досить детально окреслили обидві громади. Що тішить – у думках цих людей більше спільного, аніж відмінного.
Після огляду нашої генези в Польщі час на окреслення чіткої стратегії дій. У публіцистичній дискусії звучали тези, що дві спільноти мають відмінні пріоритети (І. Трохімчик-Савчук: «типові проблеми для мігрантів – тобто легалізація перебування, пошук легальної праці чи місця навчання – є чужими для меншини»). Важко не погодитися, проте інституціоналізації співпраці варто шукати деінде.
Українське мігрантство Польщі – різнорідна група. Велика частина цих людей приїжджає до Польщі в пошуку праці (часто сезонної), однак частка мігрантів, яка надовго зв’язала себе з новою країною, – хоч і менша, проте немала. Для цих людей проблеми працевлаштування так само актуальні, як і для представників автохтонної громади, – тобто не завжди першорядні. Водночас виринають питання, пов’язані зі збереженням власної культури, пошуку шкільництва рідною мовою. Виринають не в усіх мігрантів: але й автохтонна меншина змагається з асиміляцією і зниженням числа дітей в українських школах.
Кількість мігрантів, що пов’язали себе з Польщею, що мають тут роботу, житло й шукають певної самореалізації поза рамками «легалізаційної» тематики, – перевищила «критичну масу», що потрібна задля реалізації дієвої стратегії. Юридичні питання переважали тематику шпальт «НВ» у перший рік його створення – однак тепер матеріали правничого характеру стали «одними з». І це добрий ключ, адже мігрантські організації – у силу певної спрямованості європейських програм та через значну кількість мігрантів з правовими проблемами – тяжіли в бік юридичного усвідомлення мігрантів, «залишаючи на потім» проблематику мігрантської культури в Польщі, психосоціальних проблем людей, які оселилися тут надовго, зрештою, не задумуючись над політичним лобіюванням пріоритетів своєї спільноти.
А в цьому – наше майбутнє, бо якщо українські мігрантські організації Польщі масштабно не займуться цими питаннями, то вони залишаться такими ж «сезонними», як і галичанки, що приїжджають заробити на збиранні яблук. Умовна «галичанка», з одного боку, і «діяспорний переселенець з акції „Вісла”» з іншого трохи заволоділи нашою свідомістю в дискусії. Дебатувати про першопошук їхньої співпраці – так само безглуздо, як і пропонувати розробити спільний проект Податкового кодексу шахтареві з Макіївки, підприємцеві з Києва та пенсіонерці з Тернополя.
Справді, збірні образи «галичанки» й «переселенця» становлять значний відсоток в обох громадах – та початки систематичної співпраці потрібно закладати в інших групах. Уже згаданий приклад ґданського ярмарку показав, що є добрий ґрунт і чимало спільного в групі студентської молоді обох громад; бар’єрів між собою радше не відчувають представники інтелігенції й бізнесу; зрештою, спілкування й інтеграція українців з-за двох боків лінії Керзона відбувається в священичих колах. Спільна, чи не найголовніша наша проблема – це асиміляція та негативний образ українця, що існує в Польщі: на жаль, як автохтони, так і мігранти, через «поганий імідж» свого походження намагаються якнайшвидше його позбутися. Розпочати спільні дії мають не «галичанка» й «переселенець», а еліта, що існує в обох громадах і яка вже давно між собою співпрацює; лише після закладення ґрунтовних підвалин треба говорити про можливе приєднання до стратегії «галичанки» й «переселенця».
Чергове, важливе питання – це політичне лобі. Українські автохтони Польщі давно стали суб’єктом політичних відносин у Варшаві: у Сеймі та в муніципальних органах мають своїх депутатів, досить часто беруть голос у відносинах із офіційним Києвом. Мігранти в Польщі не є навіть об’єктом на політичній сцені, що конче треба змінити. Допомогти в цьому можуть автохтони, які знаються на політичних стратегіях, відчувають кон’юнктуру Польщі. Варто досягнути введення в Польщі повсюдної європейської практики, коли мігранти з правом перебування можуть голосувати на муніципальних виборах і обиратися в місцеві органи. І тоді російськомовна мігрантка з Донецька, яка шаліє від «Тартака» і яку я зустрів у Ґданську, у Раді міста, спільно з онуком перемиського упівця, змогла б роздобути в бюджеті гроші на концерт улюбленого виконавця.