Вже зовсім скоро у Львові поляки матимуть свою «домівку». Наступного 2017 року, а саме 11 листопада, на День незалежності Польщі, українці разом з поляками запланували відкрити довгожданий Польський дім. Культурна спільнота наших сусідів вже давно очікує на таке дійство, а найбільше пан Збігнєв Ярмілко – один із співзасновників Товариства польської культури Львівщини.
Він народився у Львові ще в міжвоєнний час. Прожив тут більше 80-ти років. Разом з мамою планували переїхати на історичну батьківщину, однак у війни були свої плани. «Мама вперлася: «нікуди не поїду». Ми вірили, що батько повернеться з війни і шукатиме нас. Він, звісно, не повернувся. А ми так і залишилися тут назавжди. Люди, які поїхали, розповідали страшні речі в листах, лякали. Мовляв, везуть у вагонах для худоби, викидають на станціях, німці погрожують повернутися та помститися. То ми й залишилися. Тим паче, що в часи СРСР дозволяли раз у рік відвідати Польщу.»
Пан Ярмілко згадує, що лояльності щодо них, як поляків, з боку радянської влади було обмаль. Єдине – працював костел. А так, то боялися навіть у трамваї по-польськи говорити. Після служби Божої, в неділю могли зустрітися. «Часом ми робили забави у домах. Та й то за кожне сказане слово переживав, аби не донесли в «органи».
Товариство польскої культури у Львові було засноване ще в 1988-му. «Це вже була «пєрєстройка», Горбачов – дихалося легше. Та й першопрохідцями ми не були. Адже першими культурне товариство у Львові заснували українці – імені Шевченка. Потім євреї – імені Шолом Алейхема. А вже тоді ми. Кілька активістів зібралися в місцевій консерваторії і почалося… Зараз у нас уже майже двадцять тисяч членів. Діють хори, театри, гуртки, танцювальні ансамблі, дитячі групи в дитсадках».
Діяльність спільноти потербує постійних фінансових витрат, а на внесках, каже пан Ярмілко, довго би не протягнули – хіба на початках. Тому частину витрат покриває Спільнота Польська у Варшаві. «З одного боку якихось значних фінансів нам не потрібно. Збираємось ми кожні два тижні – поспіваємо пісень, послухаємо якогось лектора чи подивимось фільм. Аби спілкуватися, гроші не потрібні. Ну і, звичайно, підготовка до головних свят – Дня Незалежності Польщі та Дня польської конституції.»
Щодо святкувань, то тут поляки люблять все зробити гарно і з душею. От для прикладу парад у травні, що відбувався в центрі міста, був дуже масовим та різнокольоровим. «Це на день Конституції – 3 травня. Після Служби Божої всі – зі священиками, дітьми, співаками, хоругвами йдуть покладати квіти – спочатку до пам’ятника Міцкевичу, а потім – до пам’ятника Шевченку. Таким чином ми підкреслюємо, що з повагою ставимось і до української культури, не лише до рідної.»
Як запевняє пан Ярмілко, у Львові поляки з українцями не мають жодних протиріч.
Коли на початку листопада всі впорядковують могили і запалюють свічки, то роблять це не лише на своїх надгробках, але й на сусідніх. Незалежно від того які люди там лежать – українці, росіяни, євреї, вірмени.
У Львові також функціонує товариство «Етнос», що об’єднує 25 національних спільнот. Поляки, чехи, азербайджанці. Всі вони тісно спілкуються і ходять на святкування одні до інших. Відтак, з культурним самовираженням поляки проблем в Україні не мають. Єдина і головна незручність, це брак місця для зборів. «Ми по-доброму заздримо українській діаспорі в Польщі, – бідкається пан Збігнєв. Адже така установа – просто необхідна там, де велика меншина. У нашого Товариства скажімо 8 тисяч членів лише у Львові. Я молюся, щоб не прийшов бодай 1%, адже зал у нас – лише на 45 місць. Це такий сумний жарт. Внески, щоправда, платить лише кожен десятий – близько восьми сотень. Але й цього немало.»
Проект Польського дому насправді грандіозний. Є виділена земля, приїжджав міністр закордонних справ Республіки Польщі Ґжеґож Схетина, також було керівництво міста іобласті. Заклали перший камінь. однак пан Збігнєв побоюється, що офіційними представленнями все й завершиться. «Я вважаю, що краще робити скромніше, але швидше. В Польщі часто-густо щось міняється в політичній верхівці – і всі старі напрацювання валяться. Знаю, лише, як тільки вітер подує не з того боку, ми відразу відчуваємо це на власній шкірі. Так було з газетою «Gazeta Lwowska». Її видавали з початку ХІХ ст., а кілька років тому закрили. Уряд змінився і вирішили, що дві газети для нас забагато – фінансування залишили лише виданню з Івано-Франківська. Тепер хочеться, щоби подібні інциденти не повторилися і поляки у Львові отримали свій дім. А його двері ми радо відчинятимемо для всіх.»
Тетяна Яворська