Мігранти vs. експати

0
лащук юлія

Юлія ЛАЩУК – аспірантка, журналістка

Уперше мені сказали, що я мігрантка, десь після кількох місяців мого перебування в Польщі. «Я ж приїхала дисертацію дописувати, залишатися не планую. Я не мігрантка, живу тут тимчасово», – казала я. Як виявилося, мої аргументи не цікавили ні мого співрозмовника, ні міграційну службу.

Філологічні ігри

Мігрант чи, вірніше, іммігрант – «це кожен іноземець, що проживає на території іншої держави», – пояснив мені «Великий словник польської мови» (WSJP). Тому з часом я якось звикла, і це слово вже не викликало негативних конотацій. Хоча чіткий та іноді зайвий поділ на «ми» й «вони» (мігранти, біженці, інші, не поляки, не біло-червоні) й досі викликає тихий протест десь глибоко в моїй свідомості.

Одного разу в розмові з моїми друзями, що проживають у Польщі (з так званих «непострадянських країн»), зайшла мова про іноземців у Варшаві. Вони назвали себе новим для мене словом – «експати». І знову я опинилася десь по середині розуміння своєї ідентифікації. То хто я: мігрант чи експат?

Питання це потребує передусім теоретичного аналізу. А тому знову звертаюся до словника. «Експатріа́нт, експа́т (від лат. ex «у минулому» і patria «батьківщина») – людина, яка тимчасово або на постійній основі мешкає в країні іншій, ніж та, де вона народжена, вихована або отримала громадянство. Слово не вживається офіційними установами, але дуже популярне у загальному вжитку». Отже, цей термін не використовується на офіційному рівні. Тоді яка ж різниця між експатом та мігрантом і чому обидва терміни вживаються паралельно? Читаємо, що «різниця між експатріантом та іммігрантом у тому, що іммігрант – це скоріше людина, яка присвячує себе тому, щоб якомога сильніше інтегруватися в суспільство і звичаї нової країни, тоді як експатріант припускає, що перебуває у новій країні тимчасово, і не виключає повернення до Батьківщини. Попри те що багато експатріантів так ніколи і не повертаються, думка про таку можливість їх ніколи не полишає».

Про Миколу, Джона та інтеграцію

Таке пояснення мене заплутує ще більше. Шукаючи відповідь на своє питання, не знайшла жодного логічного пояснення. Бо умовний Микола, що приїздить з України до Польщі підзаробити, щоб добудувати хату, і аж ніяк не має бажання інтегруватися, вчити мову і не планує залишатися, фактично нічим не відрізняється від умовного Джона, що тимчасово працює тут вчителем англійської, польської не розуміє і не хоче розуміти, бо за рік–два повернеться назад. Або не повернеться, бо там для нього роботи немає. По-суті, різниці жодної. То чому ж Микола – це мігрант, а Джон – експат?

Воно, в принципі, зрозуміло. Громадяни більш розвинених європейських країн не вважають свою іміграцію до Польщі великим досягненням і називають себе експатами, бо потрапили сюди у справах роботи, за сімейними обставинами чи випадково, в пошуках слов’янської екзотики та дешевого алкоголю. Але найцікавішою тут для мене є позиція громадян країн так званого «третього світу» (як і Україна) – Індії, Непалу, Єгипту, країн Латинської Америки та інших. Серед опитаних мною представників цих країн жоден (!) не назвав себе мігрантом. Декілька з них назвалися експатами, а всі інші – просто іноземціями в Польщі. Звичайно ж, я не проводила серйозних соціологічних опитувань і не претендую на наукову об’єктивність, але таке поверхневе опитування дало мені відповідь на багато питань, зокрема і про пострадянські «рожеві окуляри» та ілюзії Європи вже по той бік кордону.

Польща як «земля обітована»

Довгий час Польща була для українців єдиним вікном у світ. За часів залізної завіси звідти привозили перші джинси, платівки «Лед Зеппелін» та прогресивні ідеї. Після здобуття незалежності Польща стала тією «старшою сестрою», розвиненою економічно, задбаною, «європейською», з якою Україна щоразу себе порівнює. Пам’ятаю, як кілька років тому на одному з державних телеканалів журналіст розповідав про те, що в 90-х Україна відставала від Польщі на 5 років, тепер же (на момент виходу передачі) – на всі 15. Не знаю, наскільки науково обґрунтованими та доцільними є такі порівняння двох, хоч і сусідніх, країн з абсолютно різним історичним підґрунтям та іншими показниками, але вони роблять свою справу. Якщо проїхатися хоч раз автобусом Луцьк–Варшава, можна побачити «страх і трепет» наших співгромадян перед польськими митниками. Ні, не тому, що везуть блок цигарок, а тому, що треба боятися, бо я – гість (читай: потенційний іммігрант), він – господар.

Американець, німець, навіть іспанець – експат апріорі, навіть якщо приїздить до Польщі зі 100 доларами (євро) в кишені, бо в себе нічого робити не вміє. А тут він – експат, носій іноземної мови, представник «першого світу». Українець же – мігрант: і якщо приїздить до Польщі працювати на будові або вчитися, і навіть якщо суттєво збагачує польську економіку, відкриваючи тут свій бізнес. Усіх кидають до однієї торби. Отже, чи настільки важлива назва? Думаю, що більш важливе те, що за нею. Таке штучне відмежуваня «нас, експатів» від «вас, мігрантів» навмисне (чи підсвідомо) ділить імігрантське середовище Польщі на кращих та гірших. Але біологічно чи за конституцією ми всі рівні, правда ж?

Це саме той випадок, коли іноді перебільшена європейська політкоректність є якоюсь однобокою. Ми політкоректні, якщо йдеться про питання називання афро-американців «неграми» чи ромів «циганами», але тут ми кажемо: ми – не мігранти, мігранти – не ми, вкладаючи у два, здавалося б, синоніми абсолютно полярні значення. Може, є сенс взагалі відмовитися від поділу на мігрантів та експатів, який принижує одних і возвеличує інших, а використовувати абсолютно нейтральне поняття «іноземці», якими ми всі, по-суті, є? Хоча це вже питання до філологів та особистої совісті кожного.

Постскриптум

Пізній вечір. Варшава. Щотижнева зустріч експатів в одному із закладів у центрі міста. Це місце для розмов, пива, міжкультурного обміну та проведення часу разом. На вході зустрічає британець Джейсон у білій сорочці і з бейджем організатора. «Ти звідки?» – питає англійською. – «Українка? За тим столом є українці, але можеш підсісти он туди, до американців і турків». Оглядаю «український» стіл. З першого погляду важко визначити, хто з них українець, а хто ні, але помічаю на одному худі з українським тризубом. Наш. На вигляд – років 20, можу з упевненістю сказати, що студент. Із ним ще декілька друзів, теж українці, бо мають характерний акцент. Тут ніхто із нас не кращий і не гірший: ми любимо ту ж музику, ті ж книжки – або не любимо, ми маємо хорошу освіту, роботу, хоббі – або не маємо. Не це важливо. Сьогодні тут, у цій варшавській кнайпі, всі  – вони, я, ми – рівні, то чому ж завтра ми знову розділимося?

Юлія ЛАЩУК

Share.