Через 25 років після проголошення незалежності Україна опинилась у переломному моменті. Безумовно, що і попередні круглі дати Незалежності часто проходили під знаком «особливого значення». Кожна наступна річниця, здавалося, відрізнялася від попередньої якимось глибшим значенням і зовнішніми обставинами.
Проголошена 24 серпня 1991 р. українська незалежність стала можливою завдяки низці чинників. З одного боку, ослаблений центр, з іншого – активізація громадянських сил. Крапки на «і» розставив путч Янаєва. Початково влада України (тоді ще досі радянської) вичікувала, щоб у потрібний момент, коли стане достеменно зрозуміло, що переворот не вдався, скористатися ситуацією і поставити на голосування питання незалежності.
Тоді здавалося, що після падіння єдиного центру українці зможуть без проблем реалізувати свої мрії про незалежність, про життя у власній країні, тим більше що тодішні прогнози Deutsche Bank були дуже позитивними – на Україну чекав не просто розвиток, а економічний стрибок.
Економіка вирішує все?
Оптимізм кінця літа 1991 року зберігся до осені, коли 1 грудня більшість українців на референдумі проголосували за незалежність (90,32 %). Навіть у Криму, де підтримка була найнижчою, 54,9 % кримчан висловились за власну державу.
Проблеми, які виникли після референдуму, не втратили своєї актуальності під час наступних років і вилились у трагічний результат 2014 року. Їх природа і суб’єктивна, і об’єктивна водночас.
Незважаючи на прекрасні оптимістичні прогнози у 1991 році швидко виявилося, що Україна не в стані збудувати нову успішну економічну модель. На думку українського експерта Олександра Пасхавера насамперед не вистачило відповідних еліт. В результаті сформувалася система, яка поєднувала елементи комуністичної та ринкової економіки.
Спочатку з’явилися так звані червоні директори, які контролювали великі державні підприємства, де факто ставши їх власниками. Держава втрачала контроль над своїм майном, не маючи практично жодних впливів на бюджет. Однак в першу чергу це завадило збудувати систему прозорих економічних відносин. Ваучерна приватизація стала поразкою (слід віддати належне – на просторах посткомуністичної Європи Україна не стала винятком у цьому питанні).
Черговим етапом творення нової системи, також і політичної (яка до тепер визначає розвиток ситуації в Україні значною мірою), стала поява олігархічних кланів. Найважливіший з них – київський, дніпропетровський та донецький. На парламентських виборах у 1998 році регіональні бізнес-групи вирішили увійти до загальноукраїнської політики, що давало можливості для реалізації «бізнес-проектів», в першу чергу уможливлювало охорону власних інтересів.
Друга каденція Леоніда Кучми фактично стала етапом консервації олігархічної системи. Президент Кучма створив модель, яка дозволила йому реалізувати власні цілі, спираючись на олігархічні клани.
У 2004 році операція «наступник» (на місце наступника планувався Віктор Янукович) не вдалася. Відбулася «помаранчева революція», яку називали також революцією мільйонерів проти мільярдерів. Однак суспільство швидко розчарувалося грою «помаранчевих політиків», які швидко пішли на компроміс з олігархами і поділили інтереси.
Далі був 2010 рік та перемога Віктора Януковича у президентських виборах. Новий президент одразу зайнявся встановлювати повноту влади через контроль парламенту та Конституційного суду, завдяки чому були скасовані зміни Конституції від 2004 року і Україна повернулася до президентсько-парламентської форми правління. Внаслідок відмови від євроінтеграції і сформувався Євромайдан, який швидко трансформувався в революція гідності.
Побиття учасників протесту 18-20 лютого 2014 року стало лише прелюдією до подальших подій 2014 року, які зрештою тривають досі.
Найважливіше, що Україна зберегла незалежність
Ця фразу можна було часто почути в Україні і до 2014 року. Безперечно Україна завжди знаходилась у несприятливій геополітичній ситуації, пов’язаній з російським сусідством. Російська демократія швидко закінчувалася там, де йшлося про інтереси так званого близького зарубіжжя.
У першій половині 1990-х Україні вдалося нейтралізувати сепаратиські настрої і стабілізувати ситуацію на сході та у Криму. Особливо небезпечним був розвиток подій на кримському півострові, де фактично відбулася генеральна репетиція подій 2014 року. Референдум, президент Юрія Мєшков та рух за широку автономія та незалежність в рамках СНД, а далі – приєднання до Росії. Тоді, однак, сценарій не вдалося реалізувати. По-перше, Росія була надто слабкою, а по-друге, Київ реагував більш рішучо, оскільки мав ресурси, перекинувши на півострів понад 20 тисяч військових внутрішніх військ. Тоді однак «війна» носила більш риторичний характер. Київ, наприклад, зумів тоді нагадати, що має ядерну зброю.
В дійсності ситуація вдалося стабілізувати формально лише на кільканадцять років. Формально, оскільки Росія, як виявилося, не залишила своїх планів відносно статусу Криму. Від моменту приходу Владіміра Путіна до влади російські спецслужби та кремлівська пропаганда працювали на півострові вкрай активно. Сигналом небезпеки була російсько-грузинська війна 2008 року. Частина українських аналітиків тоді вже застерігала, що наступною ціллю Кремля буде Крим.
Зрештою, не тільки у Криму. Окрім агентів впливу навчали також справжніх спецслужбовців, які активізувалися навесні 2014 року у Криму та Донбасі, в інших регіонах. Сценарій був готовий, залишалося почекати на відповідний момент і прийняти потрібне рішення, що і сталося після перемоги Майдану та втечі Януковича. Бойовики, підготовані у Росії, спочатку з’явилися у Сімферополі, де наприкінці лютого 2014 року захопили будинки уряду та Верховної Ради Криму. Пізніше виповзли «зелені чоловічки», які допомогли провести «референдум» у Криму. А далі бойовики, очолені Стрєлковим, у середині квітня 2014 року прийшли до Слов’янська. До цього часу я пам’ятаю, як обмовився один з начальників бойовиків у Слов’янську. На наше питання «Ви хто?» він відповів: – Мы ополченная армия Крыма…, извините, Донбасса.
Так розпочалася війна на Донбасі, яка триває до тепер. Жоден з 13 пунктів Мінських Угод не виконані у повному обсязі, включно з пунктом першим, який стосується припинення вогню. Позиційна війна на Сході продовжується, кожного дня забираючи життя людей.
Через 25 років після проголошення незалежності Україна опинилась у вкрай важкій ситуації. Боротьба триває на кількох фронтах, не лише на Сході. Відкритим залишається питання реформ та трансформації. Сили старої системи опираються змінам надзвичайно сильно. З іншого боку, об’єктивно треба зазначити, що Україна змінюється, питання лише у швидкості цих перемін.
Деякі зовнішні і внутрішні сили далі грають на дестабілізацію ситуації в Україні. 20 липня у Києві вбили відомого журналіста білоруського походження Павла Шеремета, який між іншим працював на «Українську правду». Майже шістнадцять років тому, у 2000 році вбили журналіста Георгія Гонгадзе, далі був скандал з плівками Мельниченка та поважна політична криза.
Петро Андрусечко – польський етнограф, політолог, публіцист і журналіст українського походження. Головний редактор «Українського журналу». Співпрацює з низкою польських ЗМІ. Журналіст року 2014 за версію Grand Press за «за репортажі з України, в яких він детально описував події з різних точок зору; а також за професіоналізм, знання та мужність; за матеріали з місць, куди не кожен міг би дістатися».