50 відтінків українського пост-совка

0

Рецензія на книгу: Zbigniew Parafianowicz, Michał Potocki, Krzyształowy fortepian. Zdrady i zwycięstwa Petra Poroszenki, Wyd. Czarne, Wołowiec 2016

Журналісти польського видання “Dziennik Gazeta Prawna” написали безпрецедентну біографію президента Петра Порошенка. Від гострого ока авторів не сховалися ані підозрілі бізнес-інтереси політика у Молдові, ані деталі скандалів у часи “любих друзів”, ані що відбувалося за лаштунками переговорів у Мінську. У будь-якій європейській країні оприлюднення та детальне описання закордонними журналістами так неприглядних сторінок з життя президента викликало б скандал. В Україні ж, мабуть, справить ефект плівок Мельниченка — всі отримають підтвердження того, про що й раніше здогадувалися, і що не викликає опору допоки не заважає їм жити.

На відміну від російського президенто-прем’єро-президента Владіміра Путіна, який користується стабільною увагою з боку західних публіцистів та дослідників, перші особи української політики рідко заслуговували на присвячені саме їм масштабні публікації. “Бібліографія” Путіна нараховує сотні найменувань, а відповідь на запитання “Who is Mr Putin?”, або оновлену його версію – “Про що думає Путін?” стабільно цікавить публіку не тільки у Брюсселі чи Вашингтоні.

Російський лідер вже понад десятиліття асоціюється зі зловісними таємницями та загрозою. Українських лідерів ж не бояться, їх просто не розуміють. Як не розуміють і країну, котра, у популярній уяві, незважаючи на три революції продовжує обирати людей з, делікатно кажучи, непрозорим минулим. Тому вихід кожної ґрунтовної праці, яка без упередження представляє життєвий шлях українських лідерів, варто вважати подією.

Цього року журналісти польського видання “Dziennik Gazeta Prawna” Збіґнєв Парафянович та Міхал Потоцький, які на щодень займаються східноєвропейською тематикою, повернулися до куліс біографії господарів Банкової. Після присвяченої Віктору Януковичу книги “Вовки живуть поза правом” світ побачило “Кришталеве фортепіано. Зради та перемоги Петра Порошенка”.

Варто наголосити, що книга Потоцького та Парафяновича відрізняється від решти видань на польському ринку, присвячених Україні, саме форматом — це політичний репортаж. “Кришталеве фортепіано” є результатом довгої, копіткої журналістської роботи, без впадання у кліше зради чи перемоги. Хоча книга, на жаль, залишає радше песимістичний осад.

krysztalowy-fortepianУ центрі оповіді — біографія п’ятого президента України Петра Порошенка, написана на підставі розмов з українськими, польськими, молдавськими, білоруськими, євросоюзними політиками, експертами, політологами, журналістами, які провели самі автори. Звісно, у книзі не забракло також посилань на розслідування “Української правди”, книги Соні Кошкіної чи Тараса Березовця, офіційні документи чи викриті Wikileaks рапорти американських дипломатів. Проте “Кришталеве фортепіано” це не просто біографія, це фактично збірний портрет пост-радянської української еліти, котра у 90-і збагатилася, потім пройшла перший та другий Майдан, десь в проміжку дісталася до влади, у якій продовжує розвивати звичні для неї патронально-клієнтальні практики. Знання чи незнання англійської мови у цьому випадку питання факультативне. Українські урядовці, з президентом на чолі, просто не відчувають потреби грати інакше.

Але про все по черзі. Про дитячі та юнацькі роки майбутнього президента Парафянович та Потоцький не виявили нових принципових фактів, проте особисто відвідали і Болград Одеської області, де Порошенко народився, і Бендери, тепер Придністров’я, де він навчався у школі та ходив до спортивної секції.  Польські журналісти добре вхопили розпачливу атмосферу маленьких містечок Одещини та вічного совка у Бендерах. Ця нудьга з одного боку, і потреба якось крутитися, не завжди у повній злагоді з законом з іншого, вплинули на Порошенка не менше, ніж пам’ять про Голодомор у Хорунжівці на Віктора Ющенка і кримінальний світ Єнакієва на Віктора Януковича.

Автори наводять історію арешту та ув’язнення Олексія Порошенка, переїзду родини до Києва, вступу Петра на престижний факультет міжнародних економічних відносин, одруження з киянкою Мариною, призову до армії. Завдяки “Кришталевому фортепіано” польський читач нарешті в усіх деталях може дізнатися, ким є сумнозвісний Ігор Кононенко, і яку роль цей армійський товариш Порошенка відігравав у його бізнесі і сьогодні відіграє у парламентських справах. А також хто кому кум у Києві.

Далі добре знана українцям історія: початки “Рошену”, “Богдана”, як Порошенко закріпився у Вінниці та зробив із неї свою вотчину, старт політичної кар’єри в рамках СДПУ(о), зближення з Ющенком, Помаранчева революція, система “любих друзів”, конфлікт поміж прем’єром Тимошенко та Порошенком на посаді голови РНБО, епізод співпраці з регіоналами, рішення зробити ставку на власну кар’єру без пошуку політичних зверхників. Історія, котра не дозволяє проникнутися симпатією до героя, але з іншого боку різкого негативу також не викликає —  робив те, що й інші, може навіть у полегшеній версії, використовував наявні можливості, не Фірташ і не Янукович врешті-решт. Головне, чим Порошенко вирізнявся серед своїх сучасників — це вмінням домовлятися, не сваритися на все життя, підтримувати контакти і з нашими, і з вашими. Важко сказати, чого у цій поставі більше: життєвої хитрості, практики бізнесу, політичного цинізму.

Найцікавіша частина “Кришталевого фортепіано” починається з Революцією гідності і переходом Порошенка з категорії особи, яка просто була з усіма в контакті, – і з Майданом, і з регіоналами, особи котра частенько спілкувалася з натовпом у центрі Києва, до статусу головного претендента на пост президента країни навесні 2014 р.

“Він намагався використати момент. Приходив у сутінках старої еліти, але ще перед кимось зовсім новим. І ідеально грав роль цього нового, хоча так насправді був тільки замінником змін” (с. 139), – так описують Парафянович та Потоцький “трансформацію” Петра Олексійовича у вирішальну зиму 2013-2014 рр. В очах Заходу він замінив недосвідченого та “красномовного” Віталія Кличка, а з іншого боку показав себе спокійнішою альтернативою, ніж Юлія Тимошенко. Щоправда, стрибок у президентське крісло почався для Порошенка зі стандартної української практики “договорняка” – альянс з УДАРом Кличка передбачав домовленість з його спонсором Дмитром Фірташем. Отже, “жити по-новому” Україна знову почала в умовах олігархічного консенсусу, який Янукович намагався зруйнувати загарбавши все під “сім’ю”, за що і поплатився необхідністю тікати з країни.

Про Порошенка-президента у книзі є одразу кілька сюжетів: анексія Криму, початки війни на Донбасі та перші проби протистояння російській агресії, успіхи у газовій диверсифікації, спроби навести лад в Одесі та Закарпатті призначивши Саакашвілі та Москаля як губернаторів, корупційні скандали довкола Кононенка, відставка уряду Яценюка та прихід Гройсмана, роль президента у підписанні угоди Мінськ-2, історична політика та зміни у стосунках з Польщею. Останні три особливо варті уваги з боку української аудиторії.

Парафяновичу та Потоцькому вдалося всебічно відтворити куліси переговорів у Мінську щодо припинення вогню на сході України в лютому 2015 р. Допомагали це зробити співрозмовники з Києва, Брюсселя, Варшави, врешті-решт самого Мінська.

Не можна не відзначити, що “Кришталеве фортепіано” відіграє важливу роль серед інших книжок про Україну ще й тому, що переломлює тренд писання про справи у Києві або самі по собі, або в контексті відносин з Росією, США чи ЄС. Польські журналісти повернули українську тематику у контекст сусідніх пост-радянських країн. Авторам вдалося відтворити неймовірно цікавий епізод з життя Порошенка, пов’язаний з Молдовою та її неформальним господарем — олігархом Владом Плахотнюком. Виявляється, Порошенко та Плахотнюк є старими знайомими, які навіть через низку офшорних фірм мали спільний бізнес у Кишиневі. Функціонування якого доволі чітко вписується у статті Кримінального кодексу “корупція”, “відмивання грошей”, “свідоме доведення підприємства до банкрутства”, “спекуляція”.

Так само, важливе місці у тексті займають українсько-білоруські відносини. Автори похилилися над питанням, як Аляксандр Лукашенка реагував на Майдан, а як на анексію Криму, як поставився до Турчинова і Порошенка, як події у Києві допомогли “останньому диктатору Європи” переломити майже 5-річну міжнародну ізоляцію.

У книзі розповідається, як Лукашенці вдалося переконати Путіна прилетіти до Мінська, і як рішення про візит прийняли Меркель та Олланд. Що про хід переговорів говорила міміка, жести та кількість телефонних розмов учасників. Як зухвальство росіян зробило з Меркель переконану союзницю українців, а Олланда залишила у переконанні, що забагато і так для Києва не вдасться зробити. Мінськ-2 не був успіхом Порошенка, але не був й поразкою. Після цього — на думку журналістів — останній перестав хвилюватися за перспективи свого президентства, яке міг би перервати третій Майдан.

Історична політика Петра Олексійовича, як описується у книзі, є продовженням ініціатив Віктора Ющенка, проте без переконаності третього президента. Автори, з одного боку, схвалюють спроби Порошенка побудувати консолідаційний історичний наратив, який погодив би пам’ять і про УПА, і про червоноармійців, дозволив залишити і 9 травня, проте ввести новий, європейський день пам’яті 8-го. Щоправда, поляки не можуть приховати свого незадоволення через призначення директором УІНП знавця українських визвольних змагань у ХХ сторіччі Володимира В’ятровича.

На відміну від багатьох у Варшаві, Потоцький та Парафянович не малюють з В’ятровича образ чорта з рогами та копитами, цінують, зокрема, його внесок у відкриття матеріалів про антипольську акцію НКВС 1937-38 рр. Натомість, позиція В’ятровича по Волинській трагедії, котру останній вважає елементом польсько-української війни, для авторів є неприйнятною. Тут головним консультантом для них виступив авторитетний польський дослідник Ґжеґож Мотика, для якого В’ятрович це некритичний будівничий міфу УПА. Порошенко ж, зайнятий баталіями спершу з Яценюком, а потім з Тимошенко та Саакашвілі, не має проблем щоб стати на коліно перед пам’ятником Жертвам Волинської різанини на варшавському Жолібожі, але В’ятровича поправляти не збирається. Так  як не приховує від польських партнерів, що охоче б “замів під килим” тему Волині .

Проте, на думку Парафяновича та Потоцького, різні оцінки подій на Волині у 1943 р. це не єдине, що отруює польсько-українські відносини. Найбільше ж їх псує… брак реальних цілей. Польща та Україна декларують, що потрібні один одному, але за порожніми деклараціями мало змісту: “[…]  протягом 25 років польсько-українських відносин нікому не вдалося вийти поза рівень слушності та доречності. Ми завжди були партнерами. Навіть під час президентства Віктора Януковича […] Але врешті-решт виявилося, що польсько-українські стосунки це вічне, більш чи менш інтенсивне, керування кризою”(с. 369).

Порошенко, який є найбільш проєвропейським президентом України і за словами, і за діями, не бачить, як можна практично використати партнерство з Польщею. Симпатії поміж  українським очільником та екс-головою МЗС Ґжеґожем Схетиною або теперішнім президентом Анджеєм Дудою нічого не дали. Щоправда, виною автори обтяжують також польську сторону, яка циклічно повторює про “немає безпечної Польщі без безпечної України”, проте вже поховала Ґєдройця і не поспішає шукати заміну його ідеям.

Загалом, книгу “Кришталеве фортепіано” важко назвати промоцією українського лідера у Польщі. Публікація подібної книги про президента, наприклад, Чехії чи Словаччини, невідворотно завершилася б скандалом: по-перше, через виявлені та систематизовані факти корупції і нечесного ведення бізнесу, по-друге, через сам факт публікації в іншій країні.

Хоч книга Парафяновича та Потоцького вже кілька тижнів присутня на полицях польських книгарень, на жоден скандал (на щастя?) не заповідається. Поляки підтверджують сумне переконання, що європейська на рівні декларацій Україна досі перебуває у тенетах пост-радянських корупційних та олігархічних схем. Українці ж реагують так само, як і на плівки майора Мельниченка, і на численні розслідування Мустафи Найєма, Сергія Лещенка, Тетяни Чорновіл, – знизуванням плечима. Ну, підтвердилося те, про що й так здогадувалися. Головне, щоб не гірше. Система і так візьме своє.

На закінчення варто зацитувати фрагмент епілогу “Кришталевого фортепіано”. Чого у цих словах більше — смутку, фаталізму чи реалізму, —вирішувати самому читачеві:

“У політиці він є більш рішучим Кравчуком, більш культурним Кучмою, більш результативним Ющенко та більш порядним Януковичем […] Порошенко ніколи б не замовив вбивства чи не наказав стріляти до людей на Майдані. Він має менталітет торгаша з Центральної України, а не злочинця з Донецька […] Одночасно, ця пересічність Порошенка є для України справжнім благословінням. Вперше він часу повернення незалежності державою керую людина нудна. Для України після революції, економічного занепаду та війни з Росією такий прозаїчний сценарій не є найгіршим з тих можливих, що могли статися” (с. 391-392).

Звісно, не є найгіршим. Відкрите питання — що українці мають робити, аби біографії їхніх президентів, видані за кордоном за 5 років, нагадували історію успіху модерного політика, а не хроніку “договорняків” представника — навіть найкращої — пост-совкової номенклатури.

Олена БАБАКОВА

Share.