«Ніхто не акцентує увагу на тому, що ми іноземці». Розмова зі співаком Тарасом Кузьмичем

0

Тарас Кузьмич – співак-соліст (баритон) Підляської опери та філармонії в Білостоці. Народився в Іванкові в Україні. Закінчив Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка і Музичну академію ім. С. Монюшки в Ґданську. Виступає на сценах Польщі та України. У Білостоці проживає з дружиною Яриною, яка співає в хорі філармонії, та 2,5-річним сином Олександром.

Людмила Лабович: П’ять років із дружиною працюєте в Білостоці. Як Ви сюди потрапили?

Тарас Кузьмич: До Білостока потрапив, коли відкривалася Підляська опера і філармонія. Після прослуховувань, які відбувалися у два етапи, дістав запрошення на продукцію «Страшного двору». Так сталося, що після першої репетиції на сцені новозбудованої опери колишній директор Роберто Скольмовський покликав мене до себе і спитав: «Хочеш тут працювати?». Я відповів: «Залежить від того, що пропонуєте». Запропонував роботу у штаті. Хороше місце, новий театр, гарні перспективи. Завжди легше починати в молодому колективі, який тільки твориться, де ще нема ніяких зв’язків, знайомств. Тому важко було не прийняти таку пропозицію.

Раніше Ви працювали в Гданську?

Там закінчив академію і співпрацював з оперою.

Як потрапили до Польщі на навчання?

Це цікава історія. У Львові я закінчував музичну академію з класу «народні інструменти – бандура». На другому курсі колега запропонував пограти у його колективі, який складався з бандури, сопілки та акордеону. Саме з цим тріо потрапив до Ґданська. Грали на вулиці, в костелах, будинках культури – всюди. Одного разу під час концерту в костелі зі мною розговорився один монах: «Слухай, ти гарно співаєш, не хотів би спробувати вступити на вокальний факультет? У мене в парафії є професор, поговори з ним». Так він мене познайомив із керівником вокальної кафедри музичної академії в Ґданську Пьотрем Кусевичем. Я пішов на прослуховування, сподобався, домовилися, що приїду на вступні іспити. Виникло дуже багато складнощів, тому що в мене немає польського коріння, треба було платити за освіту серйозні гроші. Але знайшлися спонсори, які допомогли з оплатою за навчання.

Період в академії був досить екстремальний – мене прийняли одразу на 4-й рік магістерських студій і треба було курс навчання, розрахований на 12 семестрів, пройти за два роки. Бувало дуже непросто, наприклад до цих пір з жахом згадую четвер, коли в мене було аж 6 годин балету – по черзі з першим, другим і третім курсом.

Після закінчення навчання почав працювати в Гданській опері. Весь час потрібно було довчатися, бо за два роки ніхто ще не навчився співати. За якийсь час до мене перебралася з України дружина, яка якраз закінчила Львівську консерваторію.

Чи є різниця між навчанням у Польщі та Україні?

Коли я приїхав у Польщу, то мені здавалося, що є. В Україні вважається, що якщо ти виїжджаєш вчитися за кордон, то, як то кажуть, «Бога за бороду зловив». А в результаті виходить не завжди так, як здається. Не знаю, як в інших галузях, але в нас, музикантів, усе залежить від того, на якого викладача потрапиш. А хороші викладачі є і тут, і на батьківщині. В Україні, на моє особисте переконання, проблема полягає в тому, що академічне середовище з величезним спротивом сприймає щось нове, воліючи роками спокійно сидіти у своєму тихому болоті.

Коли йдеться про навчання, є різниця, перш за все в організації навчального процесу і, звичайно, в тому, що в Польщі немає всюдисущої в Україні корупції. Але не можна казати, що в Україні все погано, а тут добре, чи навпаки. Всюди є хороші викладачі й хороші студенти. Зрештою, про те яскраво свідчить величезна кількість українців, які роблять світову кар’єру.

Де простіше зробити кар’єру – в Польщі чи в Україні?

Напевно, все-таки в Польщі, яка є більш відкритою до світу. Спів, музика – це річ індивідуальна. Людина, яка цим займається професійно, повинна постійно розвиватися. А для розвитку дуже важливо не почуватися обмеженим кордонами чи бюрократичними законами. Тут якщо почуєш, що є десь хороший викладач, скажімо, в Італії чи Німеччині, – збираєш гроші, пакуєш валізи і їдеш до нього. А в Україні починаєш думати, як отримати запрошення, візу, купу дозволів. Поки все позбираєш, то часом руки опустяться від безсилля.

Чи були проблеми з акліматизацією в Польщі?

Не було. Напевно, тому що я мав акліматизацію протягом чотирьох років, коли їздив до Ґданська на концерти. Завдяки цьому встиг більш-менш вивчити мову, а якоїсь великої ментальної різниці не бачив. Пощастило також знайти хороших знайомих, які  допомогли розібратися з непростими справами легалізації побуту в Польщі. В Ґданську дуже добре діє українське товариство, отже ми швидко віднайшлися. А в Білостоці вже не було жодних проблем.

Чи Білосток відрізняється від Ґданська?

Помітно. Тут зовсім інша ментальність. Спочатку було трохи важко звикнути, бо в Білостоці ритм життя набагато повільніший, розважливіший у порівнянні з Ґданськом. Враження таке, що люди нікуди не спішать і на все мають багато часу. Але коли тут поживеш, починаєш розуміти, що Білосток – це одне з найбільш комфортних міст Польщі для сімейного життя.

Ви не єдині українці у філармонії?

Зараз у хорі працюють дві особи з України, в оркестрі теж є валторніст з Вінниці. Окрім того, час від часу приїжджають наші солісти, піаністки. У Польщі якось повелося, що майже в кожному театрі є піаністи з України.

Чи важко бути українцем у Польщі, зберігати свою мову, традиції?

Якраз у музичному середовищі немає жодної проблеми, тому що воно багатонаціональне, багатокультурне. Тут нам пощастило. Напевно, людям, які працюють в інших галузях, буває набагато важче. Ми особисто ніколи не стикалися з якимсь негативом; ніхто не акцентує увагу на тому, що ми іноземці. Бути українцем у Польщі легко, варто тільки пам’ятати про те, що коли ти поважаєш інших, то поважатимуть і тебе.

Чи думаєте повернутися в Україну?

Наразі ні, хоча в майбутньому напевно це питання повстане. Дуже хочеться вірити, що прийде час, коли перестануть існувати кордони й обмеження…

Розмовляла Людмила ЛАБОВИЧ

Share.