Не Ґедройцем єдиним. Речники польсько-українського порозуміння – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Не Ґедройцем єдиним. Речники польсько-українського порозуміння

3 Грудня 2017
Не Ґедройцем єдиним. Речники польсько-українського порозуміння

Єжи Ґедройць – далеко не єдиний, хто виступав за польсько-українське порозуміння та симпатизував ідеям розвитку української державності.

Коли ми говоримо про польсько-українське примирення, перший, хто спадає на думку, – це, звичайно, Єжи Ґедройць,  — польський публіцист і громадський діяч,  засновник і головний редактор культового часопису Kultura (Париж), активний прихильник польсько-українського діалогу та супротивник взаємних територіальних та інших претензій. Саме він є автором терміну «Розстріляне Відродження»,  а також знаменитого висловлювання про повоєнні кордони Європи: «Поляки мають остаточно визнати й зрозуміти, що майбутнє України — це Україна зі Львовом, майбутнє Литви — це Литва з Вільнюсом, а майбутнє Білорусі — це Білорусь з Гродно!»  У цій статті ми спробуємо розповісти, хто ще серед польських історичних постатей сприяв порозумінню.

«Без вільної України немає вільної Польщі»

Jozef_Pilsudski1aЦі слова добре відомі чи не кожному українцеві. Як під час Помаранчевої революції, так і на Євромайдані, коли польські лідери підтримували Україну, у кожного з них на вустах була ця фраза. Багато хто помилково вважає автором цих слів знову ж таки Єжи Ґедройця. Насправді ж фраза належать творцю польської держави, маршалку Юзефу Пілсудському і народилася вона, коли у 1920 році під час радянсько-польської війни Пілсудський та Петлюра були союзниками. 17 травня того ж року у Вінниці Ю. Пілсудський також виголосив: «Від імені Польщі заявляю: хай живе вільна Україна». Звісно, маршалок діяв насамперед в інтересах своєї держави. Він розумів, що Польща може відновити колишню незалежність (можливо, не в колишніх межах) тільки тоді, коли матиме вірних союзників проти Росії. В основу геополітичної концепції маршалка лягла ідея створення «федерації» незалежних держав під польським лідерством від Балтійського моря до Чорного, такого собі Міжмор’я. Ця ж думка також стала основою «прометеїзму» – руху в міжвоєнній Польщі, де їй надавалася ключова роль у визволенні народів з-під радянської гегемонії.

Як бачимо, Ю. Пілсудський мав рацію – Друга світова війна показала, що без вільної України не було вільної Польщі. Тоді ж у повоєнні роки і народилася знаменита концепція «ULB», скорочено від «Ukraina–Litwa–Białoruś», що передбачала історичне примирення між Польщею та її колишніми володіннями на сході та прийняттям повоєнних кордонів із метою забезпечити собі добрих союзників проти радянської Росії. Відтак Єжи Ґедройць та «українське гроно» «Культури» з часом  розвинули цю доктрину до рівня східної політики незалежної Польщі.

Українське питання в міжвоєнній Польщі

Leon_Wasilewski 1Доктрині Ґедройця передувала активна дискусія в міжвоєнній Польщі. Серед усіх польських політичних рухів соціалісти були найбільшими виразниками польсько-українського порозуміння. Краківська дослідниця Барбара Сточевська пише, що з часом соціалісти замінили ідею федералізму Пілсудського на досить широку підтримку права українців на власну державу. Найбільше вірив у це союзник Юзефа Пілсудського, Леон Василевський. Він усюди підкреслював, що народ України «ще не сказав свого останнього слова». Також активно відстоював назву «українці», а не звичну на той час – «русини».  Л. Василевський вважав, що українці повинні навчатися рідною мовою й мати свій університет. Так, у статті «Ruski, Rusiński czy Ukraiński?» він писав: «Чому на Волині майже немає українських шкіл, хоча частка українців там становить більшість… Чому в Києві, Харкові чи Одесі коштом окупаційного радянського уряду видають не тільки агітаційні брошури, але і сотні українських наукових праць, а в бюджеті Речі Посполитої нема ні гроша на Товариство ім. Шевченка у Львові?».

голувко 1Ще одним прихильником польсько-українського порозуміння був соціаліст Тадеуш Голувко. У своїх статтях він активно виступав за надання Східній Галичині автономії та права вживання української мови в усіх сферах життя. «Всі державні чиновники і судді мусять володіти польською мовою, а також мовою місцевого народу, наприклад, на Волині – українською», – виголосив він 1931 року у своїй промові «Національне питання в Польщі». Політику ворожості щодо українців Т. Голувко називав «абсурдом з точки зору інтересів польської державності і польської демократії».

Як і Леон Василевський, за збільшення кількості українських шкіл та створення власного українського університету виступав публіцист Александер Бохенський. Так, у 1937 році він написав резонансну статтю під назвою «Покласти край шаленству». Публіцист гостро критикував антиукраїнську політику міжвоєнної Польщі, зокрема наголошував на праві українців вільно користуватися своєю мовою, а також вважав, що українська мова повинна звучати поряд із польською з радіостанцій. А. Бохенський активно відстоював вживання прикметника «український», а не «русинський»: «Сам факт невизнання назви «український», а також відмова у праві на українські підписи, освіту, університет, уже ставить кожного українця перед альтернативою: або будеш поляком, або мусиш Польщу ненавидіти». А. Бохенський також відстоював ідеї рівності в трактуванні українців у різних сферах. У цій же статті він публічно осуджував поляків за постійне демонстрування своєї цивілізаційної «вищості» та дискримінацію українців. Так, автор наводить приклад, що на пошті одному чоловікові не доставили листа через те, що він був заадресований як «Szymczak Pawło», а не як «Szymczak Paweł». Відтак він був одним із тих поляків, хто розумів причини акцій «саботажу» в 1930 році. Під час війни Александер Бохенський брав участь у перемовинах між Армією Крайовою та ОУН-Б, намагаючись хоч якось зменшити взаємну ненависть.

Це тільки поодинокі приклади історичних постатей та діячів, що виступали як виразники польсько-українського порозуміння. Так, у 2013 році вийшов двомовний збірник праць «На шляху до згоди. Виразники польсько-українського порозуміння 1918–1939» під редакцією Мачея Маршала. Крім вищеописаних, у книзі ще можна знайти такі імена, як Теофіл Мерунович, Влоджімєж Бончковський, Ян Станіслав Лось, Пьотр Дунін-Борковський, Єжи Погоновський. Адже зараз такий час, що обом народам – і полякам, і українцям – потрібно шукати історичні авторитети саме серед тих, хто виступав за порозуміння та співпрацю, а не за ненависть і взаємні образи.

Ольга ТКАЧЕНКО

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись