Знаний бандурист Ю. Китастий народився в Детройті, а останні 30 років живе в Нью-Йорку. Там у різні часи керував гуртами «Гомін степів», «New York Bandura Ensemble» та авангардним ансамблем «Experimental Bandura Trio». Останніми роками він влаштовує серію концертів і творчих зустрічей в рамках проекту, що має назву «Bandura Downtown». З 1990-х років Китастий – частий гість в Україні.
У його доробку також участь у роботі американських і українських експериментальних театрів – зокрема, співпраця з театром «Yаra Arts Group» (режисер – Вірляна Ткач). Протягом року двічі виступав у Варшаві, зокрема 12 травня – у церкві оо. василіан.
Ми зустрілись на фестивалі «Академія мандрівних музикантів» у Наролі. Юліане, розкажіть трохи про себе.
Я народився у Канаді, в м. Детройті. Батьки були емігрантами воєнного часу, що опинилися в таборах переселенців в Південній Німеччині. Потім, 1949 року, через 4 роки поневірянь, ми мали нагоду виїхати до Америки. У таборах вони ще один одного не знали, зустрілися вже в Детройті. У порівнянні з іншими, мені пощастило тим, що тато виїхав разом зі своїми батьками, і ми з ними жили разом. З нами була також бабуся з маминого боку й велика частина її родини. Це виняткова історія, коли така велика родина зі Східної України змогла вибратися, та ще й нікого по дорозі не втратити в ті жахливі роки. Перші 5 років я був винятково україномовним, потім уже в школі вивчив англійську. У родині завжди спілкувались українською – жодна з моїх бабусь так і не навчилась говорити по-англійськи. І хоч я живу в англомовному середовищі, я багато читаю українською. По батьковій стороні родинна традиція глибоко пов’язана з бандурою – дід Іван Китастий, його молодший брат Григорій Китастий були членами Державної капели бандуристів у 1930-х роках, а Григорій до того ж мав професійний музичний вишкіл композитора-хормейстера, був заступником диригента капели. На бандурі грав і старший брат мого діда Микола, вони навіть кілька разів виступали у тріо. Але його репресували 1937 року.
А що було далі?
Коли почалася війна, ті учасники капели, що залишились у Києві (у перші дні війни совєти розформували капелу й багатьох молодших членів відправили на фронт), продовжували музикувати – вони концертували по селах, щоб заробити на шматок хліба, згодом їм удалось зареєструватись як професійній музичній одиниці. Але одного дня капелу затримали прямо на вокзалі й відправили до Німеччини на примусову працю. Капела чудом збереглася, не розпорошилася в роки війни – пройшовши німецькі табори праці, майже всі її члени потрапили в табори переселенців у Західній Німеччині, де мали 4 роки на репетиції. Там вони поповнили свій особовий склад, побудували нові інструменти (бо мали свою майстерню). І навіть у Америці перші кілька років капела виступала, сподіваючись, що вдасться зберегти ансамбль як професійну музичну одиницю. Та в американських умовах це було неможливо. Проте все ж таки залишилось ядро сильних бандуристів із професійним вишколом. Перші уроки гри на бандурі я взяв у свого батька, але серйозно став займатися, коли підріс. Згодом сам почав навчати, а з 1980 року мене запросили викладати в школі кобзарського мистецтва в Нью-Йорку, де я проживаю до цього часу.
Ви берете участь у багатьох мистецьких проектах в Америці й в Україні. Часто українські й американські митці об’єднують свої зусилля?
Нещодавно відбувся проект «Скіфське каміння» – це був нью-йорксько-українсько-киргизький спектакль, де Нью-Йорк і Україну представляв театр «Yara Arts Group». Згодом ми підготували спільний виступ з цим же театром та з Едмонтонським ансамблем танцюристів Шумка, який дав невеличку групу танцюристів і хореографію. З нашої сторони участь взяли Ніна Матвієнко та її дочка Тоня з Києва, а також співачка Сесилія Гарана і я з Нью-Йорку. Усе це зліпиться у сцену – колядку про створення світу. Плануємо, що це буде перша сцена великої вистави за участі гуцульських колядників із Криворівні. Я також граю й записуюсь в Україні зі скрипалем Сергієм Охрімчуком, з мультиінструменталістом Данилом Пєрцовим та саксофоністом Юрієм Яремчуком й багатьма іншими музикантами.
Цікавитеся сучасною Україною?
Я дуже цікавлюсь сучасною літературою з України. Читаю багато з того, що з’являється, найновіших авторів. Дуже подобається Сергій Жадан, я дуже шаную його твори. А взагалі в нас була дуже добра українська школа в Детройті. Читали багато класики. Мене питають, звідки я так добре знаю українську – а це просто тому, що я дуже багато читаю. Тарас, Леся та інші – це як приятелі. Я з ними час від часу говорю, коли нема з ким іншим.
Один з моїх улюблених творів – дума про дівку-бранку Марусю Богуславку. Вона мені дуже близька, як людині діаспори. Таке відчуття, що приходить момент, коли немає вже повороту (у думі звучить мотив трагічного внутрішнього розриву з батьківщиною: Маруся просить, щоб її не визволяли, бо вже вона «потурчилась, збусурманилась задля розкоші турецької, задля лакомства нещасного» – Т.Ш.). Мене часто питають, де я волію бути. Я ніколи не почуваюся більше українцем, ніж коли я десь у Нью-Йорку. І ніколи не почуваюся більше американцем, аніж коли я в Україні. Я і там, і там я на пограниччі. На мості також цікаво. Удома я майже не буваю, але Нью-Йорк мені подобається. Не знаю, наскільки я є американським патріотом, але я є патріотом Нью-Йорка.
Фото з архіву Юліана Китастого.
Тарас ШУМЕЙКО