Втікають від бідності, працюють за копійки, сумують за родиною, мріють про європейського чоловіка – польська преса нечасто пише про жіночий аспект міграції, проте якщо вже торкається теми, то робить це тенденційно. Хоча до Польщі приїжджає все більше юристок, викладачок, інженерок та працівницaь ІТ, ЗМІ живуть не їхніми історіями успіху, а обговоренням українських дружин зірок. У польській «казці» про мігрантів жінкам відведений образ східної попелюшки.
Не мігрантки, іноземки – вже за добором слів помітно, що вони – щось зовнішнє. Жінки, які приїхали до Польщі з інших країн, рідко стають героїнями журналістських сюжетів. Для пошукового гасла «мігрантка» у Google Analytics замало даних, але для слова «українка» – вже достатньо. У вересні 2018 року поляки найчастіше шукали: «українка Іnstagram», «шукає працю», «депортована», «народила в Польщі».
Тема мігрантів як спільноти протягом останніх років перетворилася в польських ЗМІ з маргінальної на мейнстрімову. Мігранти та безробіття, мігранти й ZUS, міграційна політика – рідко яке видання обходиться без статей про іноземців на ринку праці. Їх супроводжують фото будівельників чи збирачів полуниці. Але не жінок. Частково такий підхід обумовлений статистикою: на 362 тис. дійсних дозволів на проживання лише 137 тис. належать жінкам. Якщо в публічному просторі існує жіноче обличчя міграції, то воно – українське. Саме українки найчастіше потрапляють у фокус уваги медіа.
10 років тому, коли мігрантська спільнота в Польщі нараховувала кілька десятків тисяч, медіа долучилися до популяризації образу «української прибиральниці» – жінки 35+, котра може мати освіту та високі кваліфікації, проте чемно обслуговує польських панів. У цій справі «відзначилися» навіть відомі ведучі ліберальних поглядів: у 2012 році Куба Воєвудзький та Міхал Фігурський на Radio ZET вихвалялися, хто як покарає свою «українку», якщо біло-червоні програють жовто-блакитним у футбол, а Бартош Венглярчик у TVN на скарги гостей студії, що людство ще не винайшло роботів для прибирання, відповів: «Як це не винайшло? Українки!».
Примітно, що тоді «головною мігранткою» Польщі стала Вероніка Марчук, дружина відомого актора Цезарія Пазури. ЗМІ охоче переповідали історії злиденного життя жінки в Україні, з якого її витяг шлюб із польським «принцем». Вероніка в інтерв’ю визнавала, що дуже радіє переїзду, бо тут змогла розкрити свої таланти для шоу-бізнесу й фактично «вже стала полькою». Попелюшка, котра перетворилася на принцесу.
Нині ситуація, здавалося б, істотно змінилася: кількість приїжджих рахується сотнями тисяч, це вже не тільки будівельники, хатні працівниці та аграрії, а й робітники на фабриках, консультанти в банках і страхових, програмісти й лікарі. Ведучі (принаймні ліберальних ЗМІ) декларують свою відкритість до міграції. Проте – наразі – це не дуже вплинуло на еволюцію образу жінки-мігрантки.
Мігрантка в польських ЗМІ – це передусім працівниця. Причому не дуже високооплачувана. Її нерідко ображає та використовує працедавець. Усю країну облетіли дві історії: Альони з Любоня, котра без відповідної підготовки з техніки безпеки працювала з промисловим магелем; машина затягнула руку дівчини, яку в результаті вона втратила. Або Оксани зі Сьроди Великопольської, котру працедавець після інсульту залишив очікувати на швидку на лавці серед міста.
Це також матір, проте не дуже щаслива, бо залишила дітей удома, а якщо взяла із собою – то не може проводити з ними час. Знову один із хітів останніх місяців – історія української дівчини, яка народила під час робочої зміни на виробництві під Любліном і намагалася позбутися немовля.
Водночас мігрантки дуже задоволені життям у Польщі. Їм подобається брак корупції, чистота на вулицях, гостинність поляків. Якщо поєднати це з попередніми двома наративами, то висновок напрошується сам собою – приїжджим у Польщі може й не дуже добре, але й за це вони вдячні, бо для щастя їм багато не треба. Журналісти рідко промують самостійні історії успіху жінок, якщо такі матеріали з’являються – то завжди з акцентом, що цим успіхом вони завдячують Польщі та полякам.
Ідея, що «для щастя їм багато не треба», є центральною в образі «дружини зі Сходу». Польський «Newsweek» в 2011 році навіть так назвав свій матеріал. Стаття відкривалася історією Наталії, котра прилетіла до свого польського друга, якого зустріла в Інтернеті. Спочатку хімії не виникло, аж ось дівчина сама вирішила помити посуд після вечері, приготованої поляком. А жодна полька до цього так не робила. І тут він зрозумів – це воно!
Дружина зі Сходу обов’язково красива, бо знає що чоловіки вимогливі до зовнішності, жіночна, не носиться з феміністичними ідеями, цінує родину – мріє ощасливити чоловіка та дітей. І головне, дуже хоче жити у Європі, подалі від недбайливих співвітчизників, отже самого лише євросоюзного паспорта вже достатньо, аби завоювати її серце. Що цікаво, подібний образ українок популяризує книга відомого журналіста Яцека Ленцького, написана у співавторстві з його дружиною Аліною «Покохати Україну». Орієнталізм у чистому вигляді.
Загалом історії про міграцію в польських ЗМІ – це переважно історії проблем, а не людей. Тоді як досвід кожної мігрантки чи мігранта є ширшим за невдалі стосунки з працедавцем або прояви гостинності з боку сусідів. Яким чином краще писати про мігрантів і міграцію – кілька років тому розробила рекомендації для порталу Info-Migrator команда польських експертів. Вони радять частіше давати голос самим мігрантам, згадувати про їхнє походження тільки коли це важливо, пам’ятати про ширший контекст. А також уникати стереотипів і сенсаційності, емоційно забарвленої лексики та пам’ятати про інтеграційні цілі.
У випадку розповідей про жінок-мігранток варто додати ще два пункти: якщо матеріал присвячений професійній діяльності, не вставляти на силу родинних сюжетів і проявити більше такту та наполегливості в пошуку коментарів. Коли чоловіка просять про коментар, він запитує де і коли, якщо жінку – про що та чи її компетенцій точно вистачить, – ця ситуація є типовою для всіх країн. Жінки часто занижують свою соціальну значимість, гіперкритично оцінюють досвід і вміння. Тому жінкам варто проявити більше наполегливості й усвідомлювати, що їхній голос – важливий.
Олена БАБАКОВА