Відомий український поет, публіцист та перекладач Андрій Бондар у авторський колонці “Тижня” опублікував зворушливий-лист подяку Полякам. “Наш Вибір” поділяє думку Андрія Бондаря і передруковує його звернення з надією донести ці теплі слова до якомога ширшого кола адресатів.
“Дякую полякам!
Я не знаю, як би склалися події, якби ми не мали стільки друзів серед простих поляків. Ні, я не хочу сказати, що інші не підтримували і не співпереживали – в усьому світі люди, які знають ціну людській гідності та свободі тримали кулаки і молилися за людей на Майдані. Можна укласти цілу антологію зі слів подяки – велику жовто-блакитну книгу міжнародної солідарності.
Однак усі три місяці нашої революції, поки євроугодовці на кшталт Фюле й Ештон вели ритуальні перемовини з режимом, Америка гальмувала із санкціями, чекаючи на чудесне перетворення донецьких хижаків на вегетаріанців, а клеврети путінського режиму підкладали дров у багаття, роздмухуючи почуття безкарності Януковича своїм інформаційним та моральним заступництвом, ми кричали на весь світ, а світ нас не хотів слухати. Точніше, слухав, але недочував. «А ви часом не екстремісти? У вас там не розгул фашизму і антисемітизму?» – недовірливо запитував.
Я розумію, світові теж було важко: складна геополітична ситуація, страх перед газовими трубами та ядерними боєголовками, прагматичні розрахунки, еківоки, дипломатичний етикет і небажання прогнівити могутнього північного царя. Їм було важко, як важко буває людині, що вміє плавати, але не може знайти в собі сили дістати потопельника з води. І вони чекали до останнього й до останнього слухали російську пропаганду з її маніпуляціями, штампами та відвертою брехнею. Чекали, аж поки нас не почали вбивати.
І я не знаю, що ми робили б, якби в нас не було поляків.
Від самого початку Майдану там були польські прапори. Польські журналісти в числі перших потрапили під удари «Беркута» на Банковій 1 грудня. Прості польські громадяни організували збір ліків і речей. Польські священики молились у костелах. І навіть польські політики курсували між Брюсселем, Варшавою і Києвом у пошуках виходу. Як багато з них реально або віртуально були присутні на Майдані.
Ні для кого у світі, крім поляків, наша справа не виявилася такою близькою. Весь цей час на всіх можливих видимих і невидимих фронтах Польща була не просто, як люблять казати, «адвокатом України». Іноді вона здавалася останнім притулком і надією.
Що б ми робили без них у своїй тривожній самотності? Що б ми робили, якби не їхня солідарність і «Солідарність», їхні поразки та перемоги, їхній досвід порозуміння? Якби не їхні Іван-Павло ІІ і Єжи Ґедройць? Що б ми робили без наших спільних культурних проектів? Що б ми робили без постійної зливи дзвінків, есемесок, прохань про інтерв’ю? Що б ми робили без їхніх альтруїзму і доброти? Без їхньої медичної допомоги? Без їхнього бажання примирення з нами? Без їхнього вміння вибачати нас? Без їхньої віри в нас?
І мені страшно уявити собі українців без поляків. Те, що поляки зробили для нас, не забувається.
Я не люблю заяложеного штампа «братній народ». Не люблю, бо знаю, що народів-братів не буває, хоч би як у цьому переконували фальшиві північно-східні пропагандисти зі своїх інформаційних рупорів. Але я вірю у справжню дружбу. Скільки в нас із поляками було взаємних непорозумінь і ненависті, претензій і кровних образ! Ніщо не завадило їм першими простягнути нам руку, першими сказати головну річ: без нашого порозуміння не буде майбутнього. Якщо ми не будемо разом, московські фюрери та їхні берлінські духовні союзники ніколи не дадуть нам життя. Спочатку нам, а потім і їм.
Я не люблю патетики і пафосу. І нехай вибачить мені за несанкціоноване розлоге цитування львів’янка Мар’яна Яцик: «Ще в мене такого не було, щоб я на роботі на рецепції ревіла в трубку… Дзвонить польський номер, намагається говорити російською. Кажу, що розумію польською. А він: дзвоню від імені своїх друзів, сусідів і всіх поляків. Дзвоню сказати, що ми плачемо разом із вами.
Тут я починаю ревіти… І чую, що й він плаче… Голос тремтить… Каже, я не знав ніякого номера, а друзі порадили, що зараз, навіть якщо в магазин зателефонуєш, потрапиш правильно… І до вас додзвонився. Хотів сказати, що о 20:00 у кожному вікні запалала свічка, цілий день увімкнена трансляція з Майдану, повсюди жовто-блакитні стрічки. Ми із заходу Польщі, не маємо змоги приїхати, але ми разом із вами, боремося разом із вами і плачемо разом із вами. Ми за вільну Україну, в Європі чи без Європи. Ми віримо у вас, у не залежну ні від кого Україну.
Десять разів вибачився, що потурбував, і просив усім передати, що прості поляки за простих українців та за наше велике майбутнє…»
Краще не напишеш. Так було, так є і так буде.
І я знаю: ми більше ніколи не будемо самотніми. Дякую тобі, Польще.”
Джерело: http://tyzhden.ua/Columns/50/103397?attempt=2
Фото: Aleksei Bushakov з фб-сторінки Андрія Бондаря