Не знаю, чи хтось іще відчуває цей острах перед наближенням до кордону з Україною: «Що цього разу мене там чекає?». Я відчуваю. Раніше, ще років зо три тому, я більше думав про те, чи вдасться мені перетнути кордон з Польщею при виїзді з України: чи все добре з візою, маю страхування, чи є додаткові документи, які претензії будуть мати митники тощо. Тепер же я думаю про те, чи випустять мене українці, щоб «повернутися» до Польщі. І зараз, коли їхав в Україну, я з острахом чекав: що ж мене чекає там цього разу?
Цей страх – не вигаданий. Кілька тижнів тому знайому затримали на пішому переході Медика–Шегині українські прикордонники, бо термін дії її закордонного паспорту був продовжений українським консульством у Варшаві: прикордонники дуже довго сумнівалися в оригінальності документу, півгодини допитувалися чому і звідки; знайома отримала печатку, а потім годину перевіряли правдивість її слів. На щастя, усе закінчилося добре, але, як говориться, «осад лишився».
Можливо, це – не страх, а щось інше. Наприклад, брак передбачуваності того, що може зустріти в Україні, того, хто і за яких обставин «підставить ніжку», скільки часу доведеться чекати в черзі або на автобус, скільки днів і місяців потрібно для розв’язання звичайної бюрократичної справи. Добре, бюрократія функціонує як бюрократія у всьому світі, і не варто очікувати, що в Україні вона буде іншою. Але банки! Але автобуси! Але залізниця! Але продавці в магазинах! Але люди на вулицях!
…Однієї суботи у львівському відділенні банку, де я закривав свій рахунок, працювало тільки двоє менеджерів і охоронець. Старий дід, який переді мною теж закривав рахунок, хотів скористуватися їхнім туалетом. Охоронець не пустив його, мовляв, банк сьогодні працює в обмеженому режимі, менеджери кивали на охоронця і говорили: «якщо він дозволить», хоча той кивав на менеджерів і пропонував, щоб це «вони дозволили». Доки я не втрутився, старий дід на милицях 15 хвилин ходив від охоронця до менеджерів…
Польща не є раєм, але приваблює передбачуваністю, навіть якоюсь зрозумілістю: якщо зробити так, а не інакше, то можна отримати такий-то результат. Можна, наприклад, точно розрахувати, коли від’їжджає автобус (чого, правда, не скажеш про польські поїзди), можна велосипедними доріжками доїхати з одного кінця міста в інший, скористатися навіть при цьому громадським транспортом (спробуйте в Україні провезти велосипед в автобусі!).
І тоді якось сама-собою з’явилася формула того, наскільки Україна відстає від Польщі: Україна наздожене Центрально-Східну Європу, коли в поїздах з’явиться можливість перевезення велосипеда, коли з’являться пандуси для дитячих і інвалідних візків, коли, врешті, прості речі будуть робити і для простих людей.
Гріх було б сказати, що моя поїздка в Україну не вдалася, а мої страхи так і залишилися просто переживаннями. Я зустрів друзів, чудово провів з ними час – вони як завжди з гумором, активні, намагаються працювати й заробляти, роздруковують електронні квитки і борються за те, щоб у поїздах можна було перевозити велосипеди. Так хочеться надіятись, що моя наступна поїздка до України не буде викликати страх і переживання.
Юрій ТАРАН