Сергій Постольников – лідер фольклорного гурту «ГуляйГород», дослідник, аспірант, 2013 року вперше отримав стипендію польського уряду Gaude Poloniae, що дало йому змогу протягом 6 місяців жити й працювати у Варшаві. Він розповів про ставлення до традиційної музичної культури в Україні, у Баварії, про фольклорні експедиції та поїздки закордон.
НВ: Як усе починалося?
Сергій Постольников: Понад п’ятнадцять років тому я почав досліджувати традиційну нематеріальну культуру середнього Подніпров’я (Кіровоградська, Черкаська і Полтавська області). Збираєш рюкзак, диктофон – і вперед: ходиш по селах, говориш із людьми. Хтось пригадає старовинну пісню, десь знайдеться сорочка з унікальною вишивкою, колись зустрінеш геніального музику-самоука.
Іноді зачаровує сама думка про те, що от живе старенька бабуся в селі, де окрім неї мало хто лишився, і вона пам’ятає пісню, яку більше вже ніхто не знає. Доля унікального, безцінного витвору мистецтва ніби зависає в повітрі: або ти його підхопиш і збережеш, або він врешті зникне назавжди.
Основним є бажання пошуку. Зараз нас всіх добиває інертність. Ми знаємо, як користуватись мішками для делікатного прання, натомість не маємо уявлення про те, як жили люди до нас. І, звісно, не можемо адекватно оцінити, наскільки це важливо – знати, з чого все почалося, де ми самі почалися.
Чому це так важливо – знати особисту історію?
У роді зберігалися певні традиції, навіть професійні. Досвід предків може скоординувати напрямок діяльності їхнього нащадка, тобто кожного з нас. Якщо маєш прізвище Постольников, варто тільки замислитися над його значенням – і визначитися в майбутньому вже стає легше. Постоли – це таке автентичне взуття. От я, так би мовити, зробив собі постоли і зрозумів, куди треба рухатись далі. До того ж у взутті йти своєю дорогою легше, ніж босоніж…
Як можна описати загальне враження від 15 років експедицій, досліджень?
Дуже просто. Я розкажу про людину, приклад якої багато у чому є показовим. Тим більше сьогодні.
З Петром Яковичем Плескачем ми познайомились 2002 року. Це був один з моїх перших досвідів спілкування з представником традиційних музи́к. Я поїхав до нього, бо знайомий фольклорист поділився відомостями, що в одному полтавському селі надибали скрипаля, який вміє грати на народному басі.
І почалися прозріння.
Мене вразило, що традиційна культура музикування на селі, як виявилося, майже вмерла під час голоду. Вразило, що людина є фактично мультиінструменталістом, без всіляких спеціальних освіт. Вразила доля людини…
Плескач народився у селі Веселівка, Диканського району Полтавської області. Зростав у сім’ї музик і змалечку навчився відчувати звукову гармонію. Дід, що вже помирав від голоду, відправив восьмирічного Петра до сусіднього села, щоб той обміняв на хліб майстрову віолончель – бас. Хлопець тягнув через поле тяжку ношу й плакав, бо було дуже шкода діда й інструмента.
Плескач радо зустрів таку нашу цікавість, грав на скрипці, на басі, розказував, як музикував у молодості: рідний дядько його грав першу скрипку «як мєтєор», батько підігравав (вторив). Був ще «усатий» бубніст, який полюбляв курити люльку і нею ж вибивати на бубні.
Тоді, у 2002-му, Плескач сказав, що той бубніст місяць як помер. Це вже було для мене знаком, що музики відходять один за одним. Дуже шкода…
Тільки за рік після нашої зустрічі, прослухавши матеріал і зрозумівши з нього відсотків з 10, я відчув, що треба їхати знову і продовжувати спілкування з Плескачем.
Він грав дуже традиційну для полтавського регіону музику. А вона є показовою й для інших регіонів України. Полтавщина – козацький край (та сама Диканька). Це певні витоки традиційної музики, яку навіть не можна назвати «непрофесійною» – у 20-х роках ХХ ст. на Полтавщині за один танок музикам платили 5 копійок. Є навіть така примовка: «Як найнявся, то продався!». Вважалося: якщо береш гроші за музикування, зобов’язаний робити це якісно.
Лише зараз, розшифровуючи велику кількість зібраного матеріалу і маючи певний досвід експедиційних та архівних досліджень, я усвідомив, що Плескач – це айсберг. Ми побачили тільки його верхівку. Представників справжньої автентичної традиції в усьому світі дуже мало, а таких, як Плескач, може взагалі не бути – настільки він у своїй манері гри, відчутті музики, самовираженні був своєрідним. Але це тонка своєрідність, її можна помітити лише при спеціальному лабораторному, мікроскопічному розгляді.
Що ми втратили?
Ми втратили Плескача, а в його особі – велику кількість скрипалів, музикантів, про яких взагалі нічого невідомо. Це представники того прошарку сільської інтелігенції, які формують базис нашого світу. Нехай ця музика не вважається геніальною, але, наприклад, академічні скрипалі її грати не можуть.
Проблема в тому, що в нас нічого не намагаються зберегти. Знаєте, коли полишають стару хату, ніхто не забирає фотокартки. А там все генеалогічне дерево.
Адже мало хто, дивлячись на фото, може відчути його цінність, дух, який воно зберігає і передає. Була людина – і Бог з нею.
У цьому сенсі багато чого прояснили подорожі нашого гурту до Баварії. Можна довго, захоплено описувати красоти тамтешньої природи та гостинність місцевих жителів, але нас, як дослідників і як артистів, я думаю, вразила надзвичайна цікавість німців до традиційної культури в цілому, до української зокрема.
Вони все зберігають, відчувають цінність кожного старовинного цвяха, одежини, інструменту. Жителі селища Шлірзе, наприклад, ходять по вулицях в автентичному (національному) одязі. І це не маскарад, як би сприйняли у нас, а нормальний порядок речей. До того ж влаштовують традиційні святкування, не лише збирають, а й використовують у побуті старовинні прикраси, посуд, взуття, інструменти. Є навіть самогонний апарат ХVIIІ ст. Робочий, ми переконалися.
Коли людина розуміє, цінує й усвідомлює не лише матеріальну, а й духовну цінність старовини, це дивним чином впливає на її свідомість – заспокоює, вмиротворює. Може, через це мешканці Шлірзе та їхнє життя – такі гармонійні, принаймні ззовні. Це при тому, що багато з них – дуже успішні люди. Тут, в Україні, ми звикли до байдужості заможних громадян, тож часом дивувались і тішились з такої уважної зацікавленості німців тим, що ми робимо.
Розмову записав Кирило СІПКО
Фото з архіву Сергія Постольникова