Куди ми зайшли…. Що далі?

0

Сагринь, село в Польщі, сьогодні населене виключно поляками, у березні 1944 року було українським селом. 10 березня 1944 року над рано загони польської Армії Крайової та Батальйонів Хлопських почали в цьому і кількох околишніх селах, також населених переважно українцями, масовану акцію пацифікації — зачистки — цивільного населення. Скільки точно загинуло, невідомо; але тих, що їхні прізвища вдалося на нині встановити, є, як подає історик Ігор Галаґіда, професор з Гданська, понад 600. Сагринь у пам’яті українців в Польщі та українців, переселених в 1944-46 роках з цих територій до СРСР, залишається символом українського мучеництва на цих землях.

У минулу неділю, 8 липня, цей дуже скромний і невеликий цвинтар, нині власність римо-католицької Церкви, заповнився сотнями українців, які спеціально приїхали з України та з усієї Польщі, щоби віддати шану вбитим. Біля меморіалу шану віддав і президент України Петро Порошенко та інші високого рангу представники України, православні священики. За угодою між тодішніми президентами, Лехом Качинським та Віктором Ющенком, меморіал мав бути відкритий ще в 2009 році, але ані президент Лех Качиньский, ані пізніше Броніслав Коморовський не дотрималися повністю цієї обіцянки.

В той сам час, коли президент Порошенко покладав квіти і запалював свічки на могилах українців, вбитих загонами польського підпілля в Сагрині, Анджей Дуда, президент Польщі, запалював свічки і покладав квіти на могилах поляків, убитих загонами українського підпілля на Волині в липні 1943 року — у зв’язку з 75-ю річницею цього злочину, що припадає на 11 липня.

Багато з нас, поляків і українців, воліло би, щоб і тут і там президенти наших країн були разом, щоби разом схилялися над могилами — українських і польських — дітей, жінок, старих, священиків, що стали жертвами польсько-українського конфлікту сімдесят років тому. Для того, щоби віддати шану вбитим — але також і тому, щоб у такому символічному жесті показати, що ми не хочемо, аби коли-небудь в майбутньому поляки і українці збройно виступали один проти одного! І щоби з трагічної історії наших народів ми зуміли зробити висновки для майбутнього,  щоби ми вміли і хотіли бути разом! Так не сталося! Але про це я нині не писатиму, я хочу в цьому тексті по гарячих слідах передати мої — хоч би невеличку їх частку — відчуття, рефлексії з-над могил у Сагрині.

Вперше я була тут з групою поляків і українців у липні 2013 року. Тоді, у переддень 70-ї річниці трагічних подій на Волині, в Павлівці-Порицьку та в Сагрині, символічних місцях увіковічень жертв кровопролитного польсько-українського конфлікту 1943-1944 років, відбулася “зустріч над могилами” українців і поляків, щоб віддати шану вбитим полякам і українцям, щоб бути разом біля їхніх символічних могил. Вчора ж у Сагрині нас, поляків, була горстка! Мої відчуття були, як і п’ять років тому: як тільки в’їжджаєш у цей реґіон, де до 40-х років XX століття мешкали українці, то завше можна сказати, що чуєш в повітрі якусь меланхолію, смуток. І цей факт не змінює, що і тоді, і тепер був прекрасний літній день, що на полі стоять лани збіжжя, що по дорозі майорять лелеки. Але все ж у повітрі снує цей причаєний смуток, замішаний з меланхолією! Дух української присутності якось закріпився в цій природі, бо в Сагрині вже нема слідів матеріальної присутності українців — окрім оцього старого цвинтаря і церкви, нині католицького костелу. Так, така сама меланхолія відчуттів є і там, де колись були поляки, євреї чи інші потім вигнані, вбиті, стерті із суспільної пам’яті, залишаючи “тільки” цей свій дух. Ті з нас, які наділені якоюсь мірою вразливості, відчують його… бо десь чути їхні голоси, сміх дітей, вечірні розмови на порогах хат, птахи тоді також співали, на полях було збіжжя, запах лугів і полів навіював замріяність.

Тут, де нині стоїть пам’ятник і символічні могили українських жертв польського погрому відділом AK в Сагрині, протягом років не було нічого, пустка. Цвинтар пережив пацифікацію села; хоч вже після війни майже нікого на нім не ховали, але залишилося кілька старих, ще з кінця XIX і початку XX століть, українських могил з надгробними скульптурами, могили німецьких солдат з  Першої світової війни; написи вже важко прочитати, а то їх і взагалі нема. Але навіть нині, з поставленим пам’ятником і символічними могилами без прізвищ (вони  висічені на плитах пам’ятника), цвинтар справляє дуже скромне враження. Вчора я думала про це, що такими ж мусіли бути українські мешканці Сагрині — скромні, побожні, роботящі. Але історія їх не пощадила, бо це ж тут, на Холмщині, за рішенням польського уряду 1938 року була найбільша хвиля нищення українських православних церков. Поліція і польське військо били тих українських мешканців, що захищали свої церкви, деякі потрапили до в’язниці. Але, спаливши церкви, не зупинилися, бо це поєднувалося з примусовою акцією полонізації, у рамках якої українці мали стати поляками, переходячи на католицизм!

Цю людність довоєнна Польща вважала населенням “гіршої категорії”, бо розмовляли інакшою мовою і молилися “до іншого” Бога. Була це так звана “Польща Б”, найбільш занедбана, бідна, заселена головно українським населенням. У 1939-47 роках ці терени, як і інші на Підкарпаттю, в Бещадах, в південно-східній Польщі, були частиною “кривавих” земель, про які писав Тімоті Снайдер у своїй книжці з такою власне назвою. Разом із кровопролитною політикою нацистської Німеччини, радянських партизан, єврейського Голокосту вибухнув також і польсько-український конфлікт. Жертвою цих конфліктів ставало перш за все цивільне населення, незалежно від віку, статі чи участі у підтримці власного підземелля — польського AK чи українського УПА.

І коли читаю на плитах пам’ятника в Сагрині прізвища цілих родин убитих: дідусь і трійко онуків з прізвищем Кшачок, чи родина Зань, чи Рапата, чи Музичук — то думаю не категоріями цифр убитих, а конкретно про них. Дідо Кшачок і трійко онуків: не знаю, скільки мали років — цього нема на плиті імен. Чи дідусь виховував онуків сам, чи батьки просто були за селом і, може, врятувалися. Напад стався над ранком у березні, отже на цих теренах ще була зима, отже ще було темно; чи люди боялися лягати в ліжко, а чи спали — і були вирвані зі сну, непритомні зі страху, крики, горять хати, мордують сусідів, влітають і до хати діда Кшачка. А потім тільки — або аж — прізвище на плиті, нема навіть могили. В Сагрині і селах, які стали у березні 1944 року ціллю атаки AK, люди гинули і на полі, невідомо, хто і як їх хоронив, частина так і лишилася на полях — там, де загинули. Ексгумації на цих територіях ані за часів ПНР, ані після 1989 року ніхто не робив. Тому якось болить вигляд довколишніх прекрасних зі зрілим колоссям полів, бо уява підсуває образ тих, що там лишилися. І знову ж — ті ж самі образи, ті ж самі думки супроводжують нас у місцях, де від рук українського підпілля загинули поляки, ті ж самі діти, жінки, старі, ксьондзи, і кожне прізвище теж означало життя людини: сльози, сміх, материнство.

Тільки що цих замордованих у Сагрині, навіть за 74 років після їхньої смерті, в інших історичних умовах — незалежної Польщі в Європейському Союзі і незалежної України — накриває нині те саме, як і тоді, коли жили, сприйняття: навіть по смерті, страшній і жорстокій від рук поляків, є жертвами “другого сорту” — як і були колись громадянами II Річпосполитої “другого сорту”. Бо як інакше сказати про це, коли про їхню смерть пишуть як про жертв “akcji odwetowych”, “відплатних акцій”, а то й, бува, як про жертв “prewencyjnych akcji odwetowych” — “превентивних відплатних акцій” — такого незнаного історикам визначення вжила в одному зі своїх текстів Ева Сємашко, що вважається в Польщі безперечним авторитетом в питанні польсько-українських відносин. Тобто не є “повноправними” жертвами, а, на думку тих, що стосують такі визначення, мусіли бути вбитими. Отже, перед лицем жорстокої смерті є кращі, а є гірші жертви?

А тих, що їдуть, щоби вшанувати “гіршого гатунку” українські жертви польсько-українського конфлікту, їдуть, щоб помолитися над їхніми символічними могилами, можна звинуватити в тому, що це неправильний день — бо чому 8 липня, а не 10 березня? — можна звинуватити в тому, що роблять це на шкоду польської держави, що сприяють українським націоналістам або беруть участь у провокаціях проти Польщі.

Куди  ми зайшли…. Що далі?

Іза ХРУСЛІНСЬКА,
передруковано із zbruc.eu

Читайте також: Іза ХРУСЛІНСЬКА: У Польщі є чимало людей, які прагнуть бути разом з Україною

Читайте також: Люблінський воєвода має намір подати заяву у прокуратуру на голову Українського товариства у Любліні

Читайте також: Президенти Польщі та України вшанували трагічні події польсько-української історії. Окремо

Читайте також: Міністр закордонних справ України “глибоко шокований” висловлюваннями люблінського воєводи

 

Share.