Станіслав Куфлюк: Наша сила – у культурі – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Станіслав Куфлюк: Наша сила – у культурі

25 Березня 2014
Станіслав Куфлюк: Наша сила – у культурі

Станіслав Куфлюк – оперний співак, баритон, родом з Івано-Франківська, він успішно виступає на польських оперних сценах. Він – лауреат престижних конкурсів: ІІ місце Міжнародного фестивалю ім. Станіслава Монюшка в Бресті (Білорусь) у 2001 році, гран-прі Міжнародного конкурсу вокалістів «Мистецтво ХХІ століття» в Лемпаала у Фінляндії, І місце Загальноукраїнського конкурсу ім. Ірини Маланюк в Івано-Франківську, у 2011 році зайняв ІІІ місце на Міжнародному конкурсі вокального мистецтва ім. Ади Сарі у Новому Сончі, а у 2012-му здобув гран-прі та І нагороду Міжнародного конкурсу оперної вокалістики ім. Адама Дідура у Битомі. Зараз є солістом Краківської  опери та Силезької опери у Битомі, співпрацює також з іншими оперними сценами у Польщі. Про те, як складається його кар’єра над Віслою, митець порозмовляв зі Славомиром Савчуком з Польського радіо Білосток.

Славомир САВЧУК: Нашу розмову слід почати від традиційного питання – якими шляхами Ви потрапили в Польщу?

Станіслав КУФЛЮК: Я народився в найкрасивішому місті на світі – у Івано-Франківську, але вирішив, що треба податися десь далі. Поїхав саме до Польщі, бо знаю її мову, знаю ментальність людей. Після четвертого курсу Інституту мистецтв у Івано-Франківську я потрапив в оперний театр. Трошки несподівано – бо мусив поїхати працювати закордон. Першим місцем моєї праці був Вроцлав, де мене прослуховували. Я відразу отримав пропозицію, а після двох сезонів перебрався до Силезької опери в Битомі. Зараз працюю в Битомі та Кракові.

У Вас польські коріння?

З маминої сторони, від бабці, у мене всі поляки, тому мені легше було увійти в репертуар: я співаю і «Гальку» і «Страшний двір» – у них польська мова, не найпростіша для вимови. Для мене вона неважка, бо я чув її  з дитинства, говорив по-польськи. Адже навіть якщо люди приїжджають з Західної України, коли не мали з поляками частого контакту, тоді може бути важко. Я тішуся, що мені в житті так поталанило, що я міг розмовляти цією мовою як другою рідною.

У Польщі Ви обрали Краків. У Івано-Франківську та Краківі атмосфера, думаю, подібна, бо це також Галичина–Galicja?

Дуже подібна. Тому я Краків кохаю, відчуваю себе немов би в Івано-Франківську. Всі говорять, що –  люди, загальна атмосфера,тут наближена до Львова, а я сказав би, що до Івано-Франківська – Станіславова. Тому живу у Кракові, а почуваю себе практично як в Івано-Франківську.

А часто повертаєтесь до рідного міста?

На жаль,рідко, тому що маю багато роботи. Переважно їду на якесь запрошення на концерт в Івано-Франківську. Тиждень, два на рік. Влітку – до мами,– може частіше, але загалом рідко. Приходиться подорожувати, чи то до Німеччини, чи до Кувейту і так далі, тобто до інших країн. Але це така робота – непостійна, не на одному місці, непроста. Декому здається, що співати – така проста праця, а це копітка, монотонна і інколи дуже невдячна праця.

У Польщі Ви співпрацюєте з різними оперними сценами. Чи часто доводиться зустрічати людей з України – солістів, співаків хорів та музикантів?

Дуже часто. У в кожному театрі на сцені я зустрічаю українців. Приклад з одного місяця – одного тижня співаю з Павлом Товстим партію Стефана, потім є польська національна опера «Галька», у якій я співаю партію Януша, Володимир Паньків з Дрогобича співає Стольніка, а Василь Ворхольскій з Києва співає Йонтека. Тоді лише одна Галька залишається по суті полькою (сміх).

Праця митця – це особлива діяльність, приречена на зміну місць проживання. З другого боку,як би Ви порівняли умови праці оперного співака молодого покоління в Польщі та Україні?

Наведу Вам для осмислення такі дані. В Польщі є десять оперних театрів, а в Україні – п’ять. У Польщі сорок вокалістів випускають за рік, тоді як в Україні –двісті. Тобто, конкуренція – шалена. При наших театральних потребах в Україні – просто забагато людей. Чи моє життя – це заробітчанство? –Вважаю,що ні. Просто кожна людина живе та працює там, де вона хоче – без різниці. Я побував у Швеції, Англії – бачив там так само багато поляків. Більше, ніж українців. Кожен вибирає собі шлях, яким він хоче йти, рівень, на якому хоче жити. Може це бути також Україна. Будучи студентом, я дійсно заробляв дуже добре. Я співав у хорі, співав солістом у філармонії, а навіть грав в ресторані. Ми мали якісь виїзди, концерти, тобто я не відчував, що в Україні не можна заробити і треба десь їхати заробляти. Але я завжди хотів працювати в опері, завжди хотів працювати з інтернаціональним складом. Україна як оперна країна – дуже консервативна. Те, що ми бачимо навіть в Польщі, це є на років 30–40 вперед від Україні. Тут відважні думки, ідеї, відважні режисери, диригенти та співаки. Тут не потрібен співак, який просто стане і буде співати, і я це дуже хвалю. Бо опера – це передовсім театр, а ще спів, тому наша робота є удвічі тяжча, ніж актора. Актор може тільки говорити, але не завжди мусить співати. Ми на сцені мусимо і добре співати, і добре грати, як актори. І я завжди цього прагнув. Вважаю, що гармонія акторства і співу – це одне ціле. Тоді це перспектива –зростання тебе як співака, актора, людини. І тут можна це реалізувати.

Ми розмовляємо у новому будинкові Підляської опери та філармонії в Білостоці, який побудований за фінансовою підтримкою Європейського Союзу. Чи, на Вашу думку, якби в Україні з’явились такі гроші – повставали б такі будівлі, як ця?

Я сподіваюсь, що колись в Україні люди хотітимуть будувати опери, будувати мистецтво. Ми маємо, певно найбільше талантів у світі, і я дивуюсь, що в нас так тяжко з культурою. Вона не популяризується, не рекламується, не продається. Це проблема, яка повинна  розв’язуватись на рівні державної влади. Культура – це марка, яка творить імідж країни. Польща цю марку добре творить, не говорю вже про Німеччину, у якій понад сто оперних театрів. Насправді такі проекти, як у Польщі,– чи це є центр Пендерецького в Луславіцах, чи опера в Білостоці, чи Кракові, Бидгощі,– це все протягом двадцяти років, стільки нових проектів. Видно, що люди зацікавлені в розвитку культури. Культура мусить бути – без неї люди гинутимуть. Вірю і надіюсь, що Україна піде цім шляхом, а люди з охотою поїдуть в Україну допомагати. Але треба цим людям створити умови і цінувати те, що вони тут осягли. В Польщі вважається, що заспівати на Заході – це престижно. У нас ніякого враження це не робить. Тому вважаю, що треба змінювати щось в країні на краще.

Тут у Польщі Ви живете з родиною. А чи шукаєте контакту з людьми з України, чи, може, «поглинули» в місцеве середовище?

Та ні. Маю тут багато знайомих, найближчих знайомих – українців. Ми часто зустрічаємось. Співаємо – те, що в Польщі здається таким «диким», а я мешкаю в Кракові в такому будинкові, де переважно живуть старші люди – і коли співаємо, чи то колядки, чи народні пісні – ніхто не стукає, ніхто нікому не перешкоджає, люди відкривають вікна й слухають. Це насправді наша велика українська сила – наш фольклор, наші пісні й наші голоси, які по всьому світу, в найкращих театрах: найкращі диригенти, музики і співаки. Вважаю, що Україна – це невичерпний потенціал культури, тільки цю культури треба підтримувати.

Славомир САВЧУК

Фото: smolart.com

 

 

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись