Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Матеріал також можна прочитати польською мовою
Уже протягом декількох років, наприкінці січня для нас починається сумний час, який триває до середини березня. Це можна порівняти з ранами, які, здається, вже загоїлися, але й далі болять.
Кінець січня надовго закарбується в пам’яті православних жителів Підляського воєводства. 29 січня 1946 року підрозділ Національного військового з’єднання під командуванням Ромуальда Райса, знаного під псевдонімом «Бурий», увійшов до села Залешани. Партизани (сучасна польська влада називає їх «проклятими солдатами», а місцеві жителі – бандитами) наказали мешканцям зібратися в одному з будинків, потім закрили його й підпалили. Розпочався справжній кошмар, розстріли, незабаром горіло вже все село. Того дня тут загинули 16 людей. У наступні дні підрозділ Бурого спалив ще такі села: Вілька Вигонівська, Зані, Шпакі, Коньцовізна, розстрілював безпорадних людей, часто жінок і дітей. Також викрав фурманів – селян із довколишніх сіл, які за наказом комуни поїхали по дрова. Католиків звільнили, а от 30 православних селян розстріляли.
Усього тут було вбито 79 цивільних осіб (наймолодша жертва мала лише сім днів); всі вони були православними та вважалися білорусами. Інститут національної пам’яті, який вивчає та документує недавню історію Польщі, у 2005 році визнав, що підрозділ Бурого в січні та лютому 1946 року вбивав жителів Підляшшя лише тому, що вони були білорусами православної віри. Дії загону були класифіковані як такі, що «стосуються злочину геноциду, які належать до категорії злочинів проти людства».
До недавнього часу річниця цих злочинів відзначалася тихо. Сім’ї загиблих і тих, хто вижив, зустрічалися в реконструйованих селах, на панахиді біля сільського хреста. Програми білоруської меншості проводили трансляції, з’являлися пам’ятні статті. Залешани стали символом. У багатьох інших православних містах Білостока після війни хтось загинув від рук підпілля, тож це був час символічного трауру для нащадків інших жертв. За межі середовища «меншості» ця інформація практично не виходила; ніхто, крім нього і жменьки спеціалістів-істориків, не знали про злочин. Коли я говорила про нього своїм друзям у Варшаві кілька років тому, вони насправді не знали, чи вірити мені, чи це була легенда мученицької національності чи конфесійної меншини.
Однак кілька років тому в Польщі почав поширюватися міф про «проклятих солдат». Цей термін був створений у 1993 році радикальною правою молодіжною групою для опису тих, хто не склав зброю після «визволення» Польщі Радянським Союзом і встановлення тут комуністичної влади. Деякі історики критикували цей термін із самого початку як політичне творіння: різні групи з протилежними поглядами на майбутнє Польщі, які часто конфліктували одна з одною і навіть воювали між собою, були вкинуті в один мішок. Вони також відзначали, що частина підпільних військ у складних післявоєнних умовах швидко деморалізувалася та вчиняла злочини проти цивільного населення, особливо національних меншин: українців, білорусів, литовців та євреїв, які пережили Голокост.
Міф, придуманий радикальною правою молоддю, підтримала влада, особливо його прийняли правлячі нині партії, передусім Право і Справедливість. Одна з ідей її політики – «вставання з колін». Найбільшими героями були «прокляті солдати», з яких робили – не зважаючи на факти – шляхетних лицарів, які боролися за свободу Польщі. І що цікаво – на п’єдестал почали возносити постаті, найбільш обтяжені злочинами щодо національних меншин, серед яких і Бурий.
У Білостоцькому відділенні польського телебачення на річницю злочину в Залешанах ми чуємо вихвалювання Ромуальда Райса «Бурого». А що під час своєї «боротьби за вільну Польщу» було вбито випадкову білоруську дитину, то чуємо – винні його батьки, які, безумовно, співпрацювали з комуністами. А жодні джерела не підтверджують це. На громадському телебаченні в останні роки подібні речі стали майже буденними.
Протягом чотирьох років, у лютому націоналістичний молодіжний Національно-радикальний табір організовує в Гайнівці марш на честь проклятих, а в останні два роки – зокрема, на честь Ромуальда Райса «Бурого». До містечка, де мешкають нащадки потерпілих від його рук і ті, кому вдалося вижити, приїжджають націоналісти й «шанувальники» з усієї Польщі, щоб пройтися центром міста та прокричати: «Бурий, Бурий – наш герой» і «велика католицька Польща». І це в місті, де живе переважно православне населення.
1 березня такі марші проходять через усі великі міста Польщі. Цього дня щороку, починаючи з 2011 року, святкується Національний день проклятих солдатів. Окрім згаданих гасел, чути й інші націоналістичні, ксенофобські та антиміграційні заклики.
Жодне інше свято не розділило жителів сьогоднішньої Польщі так сильно, як цей День «проклятих солдатів». Деякі з тих, хто не погоджується з таким баченням Польщі, намагаються зупинити ці ненависні марші (хоча поліція жорстоко їх розганяє). Вони також прийшли на підтримку жителів Гайнівки під час ходу Націонал-радикального табору (ONR – пол.). За що я і громади меншин дуже їм вдячні. Ми відчуваємо, що не зовсім самотні, що поділ у сучасній Польщі не відбувається за національно-конфесійними критеріями.
Після цих кількох років усі мої друзі у Варшаві знають, ким є Бурий. Проте це знання не дуже радує.
Анета Примака-Онішк,
польська репортерка. Друкувалася у Gazeta Wyborczа, Polityka, National Geographic. Співзасновниця Центру Науки Коперник. З 2014 року координує сайт biezenstwo.pl. Авторка історичного репортажу «Бєженство 1915. Забуті вигнанці», за який отримала численні нагороди.
Фото: AP.ART