Мігранти є, політики нема

0

Олена БАБАКОВА

Варшава вже понад рік живе без офіційної концепції міграційної політики. Хоч іноземців у Польщі стає все більше, дискусії про їхню інтеграцію серед урядовців фактично не існує. Ініціативи бізнесу та НУО лише частково компенсують прогалину, натомість не заохотять українських працівників із сезонних мігрантів перетворитися на постійних мешканців країни.

Протягом останніх чотирьох років Польща переживає імміграційний бум: воєводи щороку видають іноземцям близько 100 тисяч дозволів на тимчасове та постійне проживання; дозволів на працю у 2017-му також було виписано понад 100 тисяч, а кількість декларацій про намір працевлаштувати іноземця, за оцінками експертів, може перевищити навіть два мільйони. Українські мігранти, які лідирують у цих статистичних даних, стали постійною темою політичних промов та журналістських публікацій. Польський бізнес регулярно нагадує, що економіка країни невдовзі потребуватиме ще більше робочих рук із-за кордону. І в цей відповідальний час Польща не має чогось такого, як стратегія міграційної політики.

Попередню концепцію притягування й інтеграції мігрантів, над якою майже декаду працювали експерти та науковці, понад рік тому відмінив голова МВС Маріуш Блащак. Тоді політик, близький до глави ПіС Ярослава Качинського, сказав, що документ вимагає доопрацювання через наплив сирійських біженців до ЄС та зростання темпу міграції з України. Проте далі декларації справа не пішла: попередня стратегія вже не діє, а нова так і не була створена.

У 2016 році про потребу опрацювання систематичного підходу до міграції в брошурі «Стратегія задля відповідального розвитку» писав тоді ще віце-прем’єр Матеуш Моравецький. Новий глава польського уряду, який раніше працював у банківській сфері, періодично наголошує, що чує голос бізнесу у справі мігрантів і що польська економіка їх потребує. Ось тільки стратегія від Моравецького також не повстала. У своєму грудневому експозе новий прем’єр згадав, що буде працювати над питаннями репатріації та повернення польських емігрантів до батьківщини, проте мігрантам у самій Польщі уваги не приділив. А в розмові з TV Trwam одразу після оголошення про прем’єрську номінацію повторив маніпулятивне кліше про «понад мільйон біженців з України».

Таким чином, з одного боку, польські урядовці визнають, наскільки важливими є закордонні працівники, а з іншого – називають їх біженцями, чим створюють враження надання якоїсь особливої допомоги мігрантам, та оголошують мультикультурність загрозою нацбезпеці. Відсутність формалізованої міграційної політики ще більше посилює дисонанс в оцінках, що ж польська влада хоче осягнути в питаннях міграції.

Брак цілісного та конструктивного підходу помітний хоча б у змінах до польського законодавства. У 2017 році новелізовано два важливі для мігрантів закони – «Про іноземців» та «Про сприяння працевлаштуванню та інститути ринку праці». Обидва набирають чинності з початку 2018-го. З одного боку, маємо зміни, скеровані на впорядкування системи видачі декларацій – створення реєстру працедавців та їхніх закордонних працівників, з іншого – брак електронної реєстрації тих самих декларацій. Мігрантам, які працюють на підставі декларації, дозволили не оформлювати додатковий дозвіл на роботу у випадку тривалого очікування на дозвіл на проживання. Проте тим самим законодавці дали зелене світло воєводським управлінням і далі затягувати розгляд справ. Ввели спеціальну категорію професій, представники яких зможуть отримувати постійний вид на проживання вже після чотирьох років праці в Польщі, проте запровадили мовний іспит на статус довготермінового резидента ЄС. До цього варто додати, що в одному із законів прописаний механізм встановлення квот на закордонну робочу силу, щоправда наразі уряд не планує його використовувати.

Якщо Польща ще якось навчилася давати собі раду з короткотерміновими мігрантами, то відчувається виразний брак заходів, які б заохочували сезонних працівників на переїзд з родинами на постійне проживання. У середовищах, близьких до ПіС, часто плутають поняття інтеграції та асиміляції. Замість дискусії про зміну моделі етнічної ідентифікації на громадянську,  ведуться ідилічні розмови про те, що варто запрошувати саме українців, адже їх найлегше буде «переробити на поляків». Факт, що на працю до Польщі їдуть переважно дорослі люди, які говорять іншою мовою та були виховані в іншій культурі, воліють ігнорувати.

Раніше прогалини в державній політиці компенсував третій сектор. Але вже два роки МВС Польщі тримає на «голодному пайку» неурядові організації, які займалися допомогою мігрантам. Це означає зменшення пропозиції хоча б безкоштовних юридичних порад і мовних курсів, які є абсолютно необхідними для того, аби прижитися на новому місці. Хоч мігрантів стає все більше, НУО мають все менше знарядь допомоги їм.

Поодинокі цікаві ініціативи висуває хіба що місцева влада, як то мер Вроцлава, котрий створив посаду уповноваженого у справах українців, або мер Ґданьска, де діє Рада у справах мігрантів. Щоправда, у згаданих випадках піар часто перевищує коефіцієнт корисної дії створених інституцій, але принаймні показує зацікавленість місцевої влади питанням. Проте подібні практики без підтримки центральних органів влади зможуть існувати лише в найбільших і найбагатших містах і будуть міцно залежати від персоналій міських голів, котрі вже цього року можуть змінитися.

Польща, як кожна суверенна держава, має право встановлювати вимоги до мігрантів, захищати свій ринок праці, проте повстає питання – чому ці обмеження мають служити? Люди з якими кваліфікаціями особливо потрібні економіці? Чи варто їх заохочувати до переїзду на ПМП? Які навички мають стати для приїжджих маркером інтеграції? На ці питання мала б відповідати стратегія міграційної політики. Без неї виникає ситуація, коли одночасно з заявами про потребу збільшення кількості іноземців на ринку праці прописується механізм квот, а поряд з планами заохочувати людей до переїзду на довший термін вводяться додаткові вимоги для тривалої легалізації перебування.

Здається, польський уряд поки вважає, що важка ситуація української економіки не залишить українцям вибору і вони й так приїдуть до польських працедавців. Натомість невдовзі країни ЄС імплементують до національного законодавства директиву про дозволи на сезонну роботу, які є формою полегшеного працевлаштування іноземців строком навіть на 9 місяців. Тоді для українців, яких і так надихнув безвіз, стане ще більше приводів спробувати себе на німецькому чи шведському ринку, де ставки за фізичну працю значно перевищують польські. Так, у Польщі нижчими є витрати на життя, проте якщо поряд йдуть довгі черги на карту перебування, важкий доступ до безкоштовної юридичної допомоги чи скупа пропозиція інтеграційних ініціатив, то переваги цієї країни стають не такими очевидними. Звісно, перераховані проблеми не завадять людям і далі їздити на короткі контракти, але можуть негативно вплинути на рішення пов’язати своє життя з Польщею на довше.

Олена БАБАКОВА

Share.