У центрі сьогоднішньої розповіді – звичайна доля простої, на перший погляд, української жінки. Проте кожен, хто брав участь у її кулінарних майстер-класах в Українському домі й спілкувався з нею, виходив з відчуттям, що пані Марія – це «не просто Марія».
Вона народилась у Новому Роздолі на Львівщині, проте коли пішла до першого класу, сім’я виїхала до міста Апостолове Дніпропетровської області. Там родина прожила до 8 класу, а потім знову повернулася на Львівщину. Шкільні роки закінчувала в Миколаївській середній школі №1 Львівської області. Потім було навчання у Львівському кулінарному училищі за спеціальністю «повар-кондитер четвертого розряду» (найвищий із можливих). Згодом вийшла заміж, народила дві дочки, а нині є щасливою, з чотирьома онуками бабусею.
Трудовий шлях розпочинала на Миколаївському цементному заводі, потім були довгі роки праці шеф-кухарем у школі, де годувала понад 1200 учнів. Головні життєві заповіді – старатися завжди бути Людиною з великої літери, відгукуватися на потреби й проблеми інших людей, працювати сумлінно, щоб ніхто не сказав поганого слова. Після врегулювання власного статусу в Польщі до цих принципів пані Марія додала ще один – «у міру можливостей допомагати українцям закордоном».
«Польський період» життя пані Марії розпочинався у далекому 1995 році, коли після смерті матері вона, разом із сестрою та подругою, через посередницьку фірму приїхала «на вишні» на Білосточчину. Сподобалося, бо за вкладену працю платили нормальні гроші, які були потрібні, щоб поставити на ноги донечок. Тож «човникові трудові виїзди» продовжувала, не піддавшись на намовляння сестри, яка згодом вирішила пробувати щастя в Чехії.
Якою була Ваша «адаптація» в Польщі?
Загальний висновок: погані люди траплялися рідко, хоч бувало нелегко, за 1,5–2 злоті по 15–16 годин працювала. Закінчився «вишневий сезон» – і ми з подругою переїхали до Варшави. Роботу знайшли. У пошуках праці кілька днів провели на «Стадіоні десятиліття» (у 1989–2010 роках це було величезне торговище під назвою «Ярмарок Європа» – авт.). Ночували на холодних плитах вокзалу, доки не запросили «на яблука» до містечка Варка.
Ви тоді отримали перший негативний досвід із роботодавцем, який не захотів платити за роботу.
Я тоді змусила його відвести нас туди, звідки нас узяв, тобто на стадіон. Не встигли вийти з його машини, як тут же подружжя з-під Ожарова Мазовецького запросило нас збирати цибулю. Ці роботодавці виявились чудовими людьми: в суботу робили «банний день» по-домашньому, запрошували до своєї господи, годували домашніми сніданками і вечерями. А після закінчення сезону – відвезли на базар, накупляли різноманітних речей, з яких особливо запам’яталась лялька Барбі. Вона стала для моїх донечок «потіхою на цілу Україну». Згодом сестра поїхала до Чехії, а я залишилась удома. З цією родиною з Умястова жінки підтримували контакти навіть виїхавши в Україну – регулярно обмінювались привітаннями з нагоди свят.
Проте через деякий час скрутне становище знову спонукало їхати на заробітки. З подругою поїхали знову до Ожарова. Цього разу роботодавці платили по 1,50 зл. за годину та давали хліб, тож довелося шукати більш щедрих. Я пішла працювати в оранжерею, «у квіти». Потім була фабрика з виробництва тіней для жінок, після якої залишилась без грошей, без роботи і без документів на легальне перебування.
Подруга, яка зайнялась прибиранням, переконала й мене зайнятися цим видом «бізнесу». Усі проблеми завдяки допомозі добрих людей вирішились. З того часу упродовж 15 років незмінно працюю в одній родині.
А як Вам живеться тепер?
Загалом добре. Сім’я тут. Інша робота, багато їжджу по Польщі, більше знаю, маю багате спілкування в Українському домі. Але все рівно хочеться додому. Бачу, що важкі часи починаються також у Польщі: колись на 100 злотих можна було накупувати всякої-всячини, а тепер їх «трохи замало». Хоча економічна ситуація в Польщі незрівнянно краща, ніж у нас.
А як же ж Ваша кулінарна «пасія»?
Готувала для дітей. Доньки нашої героїні також переїхали до Польщі: молодша вийшла заміж і живе окремо, а старша з двома дітьми – поряд зі мною. Робила різноманітні види вареників на замовлення. Маю мрію – відкрити у Варшаві вареничну. Але це лишень мрія, бо для цього потрібні і гроші, і місце, але головне – стартовий капітал. Може, знайдеться хтось, хто б згодився вкласти у цей бізнес гроші?
Мрії під Новий рік збуваються. Тим більше, що Ваш кулінарний хист оцінили без перебільшення сотні тих, хто мав нагоду смакувати Ваші вироби на різних заходах у Варшаві. Маєте вже свою «кулінарну школу» в Українському домі. Як Ви потрапили до Клубу українських жінок?
Першим було знайомство з газетою «Наш вибір», яку я отримувала в церкві і потім з задоволенням читала новини з України та підказки, як краще і «правильно» організувати своє життя тут. Тоді в Польщі ще не було такої великої кількості наших співвітчизників. Потім почався Майдан. Почала кожного дня після їздити на мітинги, які проводилися у Варшаві, стояла разом з усіма – від початку і до кінця. Там познайомилася з головою фонду «Наш вибір». Я була членом комісії закордонної виборчої дільниці у посольстві у Варшаві на останніх президентських і парламентських виборах. Потім брала участь у відкритті Українського дому, який стала відвідувати регулярно. Почала возити й роздавати газету «Наш вибір» українцям в Ожарові.
Записалась до Клубу українських жінок. Коли зайшла мова про вміння, якими можна поділитися з іншими, я запропонувала свій майстер-клас. Перше «випробування» пройшли під час Ночі музеїв в Українському домі, потім ще і ще… Продовжимо після новорічно-різдвяних свят: є багато бажаючих навчитися української кухні, зокрема й поляків, які мене про це запитують.
Що би Ви хотіли побажати на Новий рік?
Щоб в Україні закінчилася війна, щоб не гинули люди – це найважливіше. А також щоб ми врешті з Польщі та з інших країн, по яких недоля порозкидала наших співвітчизників, могли повернутися на батьківщину. Бо на чужині, щиро кажучи, ми завжди будемо чужі.
Розмовляв Іван КОЗЛОВСЬКИЙ