Про долю української інтелігенції в XX сторіччі між двома тоталітарними системами в Європі — нацизмом та комунізмом — говорили під час чергового заходу у рамках циклу «Українські вечори» у Польському театрі у Варшаві.
Дискусія на тему «Інтелігенція в жорнах історії XX століття — Україна, Польща, Європа» відбулася за участі української письменниці Оксани Забужко, польського журналіста, громадсько-політичного діяча Адама Міхніка та польського історика, антрополога культури Анджея Менцвеля.
Своєрідною передмовою до дискусії стала перша частина «Українських вечорів», коли 27 квітня на сцені того ж театру відбувся вечір-читання «Спогадів» Надії Суровцової. Життя української інтелігентки та дисидентки віддзеркалює трагічну долю цвіту української нації, зокрема, так званого «розстріляного відродження» — літературно-мистецького покоління 30-их років, яке подарувало Україні та усьому світові високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, але яке жорстоко і поступово знищував тоталітарний сталінський режим.
Як зазначив Адам Міхнік, представлені польській публіці фрагменти «Спогадів» Надії Суровцової в Польському театрі стали поштовхом, аби опублікувати та видати повне видання мемуарів української інтелігентки польською мовою, що дозволить полякам ближче пізнати трагічну долю України та українців XX століття через призму саме «українських окулярів».
Як нині сприймається біографія Суровцової в самій Україні?
На думку Оксани Забужко, поки складно говорити про сформований інтелектуальний клімат в країні над Дніпром. Як додає вона, нині мало хто навіть із представників сучасної української інтелігенції знайомий із творчістю та біографією Суровцової, не говорячи про суспільство, а тим паче політиків.
«Українцям зараз найбільше бракує рефлексії над тим, що відбувається нині і як до цього могло дійти, бракує роздумів над усім періодом пострадянської квазінезалежності. Можна сказати, що тільки тепер ми ведемо справжню війну за справжню незалежність. Насправді, треба говорити про завершення сторічного циклу — столітню війну України за незалежність, яка почалася від поразки в 1918-1920 роках і тривала протягом усього століття, в часи сталінського терору, двох тоталітаризмів — коли відбувалися постійні спроби пацифікації українських еліт. І до нині ми не можемо відростити тієї голови, яка була відтята під час великого сталінського терору. Яскравим прикладом цього є доля Надії Суровцової», — зазначила українська поетеса.
На думку Адама Міхніка, великим дефектом польських інтелектуальних дискусій є те, що в Польщі, яка була завжди багатонаціональною країною, поляки ніколи на наважувалися дивитися на українську історичну та культурну проблематику, не з польської, а української точки зору. Багато поляків до нині, за його словами, не мають мужності зізнатися собі у тому, що вони продовжують мислити категоріями, про які колись писав польський діяч Ярослав Домбровський: «Уся суперечка з Росією про східні кордони із Польщею зводиться до того, що росіяни вважають, що Україна — це „малоросія”, а поляки — „малопольща”». Як наголосив редактор «Виборчої», до нині в країні над Віслою побутує цей невирішений, лицемірний комплекс польської національної свідомості. Звідси і незрозумілі, істеричні, перебільшені і часто інспіровані московським КДБ висловлювання на тему Волині, додав колишній дисидент.
«У польській історії останніх десятиріч немає постаті, яка б пройшла настільки складний життєвий шлях»
Професор Анджей Менцвель, у свою чергу, наголосив, що події в Україні в XX столітті розгорталася набагато складніше, ніж в Польщі у багатьох відношеннях. При цьому не варто порівнювати ситуацію інтелігенції в 20-30-их роках в обох країнах. Як додав він, у польській історії останніх десятиріч немає постаті, яка б пройшла настільки складний життєвий шлях, як, скажімо, Левко Лук’яненко чи Надія Суровцова, які відсиділи в таборах, засланнях, в’язницях по 30 років. «Спогади» Суровцової, як сказав він, є водночас і задокументованим свіченням трагічної долі, і прикладом літературного осмислення тієї ситуації і того, що роботи з пережитим досвідом. Мемуари українки він порівняв із російськими книгами Надії Мандельштам «Спогади» та Євгєнії Гінзбург «Крутий маршрут», а також із маловідомою публікацією-спогадами польської професор Барбари Скарґи. Однак, як додав історик, Надія Суровцова є більш зворушливою і промовистою у своїх «Спогадах». У Гінзбург та Мандельштам немає національної тематики, бо над тим домінує проблематика імперії. Натомість, в Суровцової на передньому плані — питання української ідентичності та драматургії.
На думку Оксани Забужко, в Україні нині бракує рефлексії також над історичною і культурною інтерпретацією усього XX сторіччя. Чи може бути місце в українському символічному пантеоні для людей, які дбали про добро України, українську культуру, але які були пов’язані із більшовизмом? Адже, як відомо, багато представників української інтелігенції «розстріляного відродження» були так чи інакше пов’язані із комунізмом чи соціалізмом. Як зауважила вона, в Україні вже тривають дискусії на цю тему, виходять друком перші книги.
«Відбувається провітрювання Авгієвих стайнь, ще рано говорити про їх очищення. Прийшов час для таких постатей, як Суровцова, Хвильовий, представників усього „розстріляного відродження”. Як щирі прихильники лівих поглядів, вони потрапили в пастку того „Союзу”, який спочатку мав нагадувати щось на кшталт нинішнього Європейського Союзу. Увесь період 20-их років, який називаємо „розстріляним відродженням” в українські культурі — було відродженням із добрими намірами та світлою вірою під прапорами соціалізму, щось на кшталт української Веймарської республіки, коли те покоління, маючи тільки 5-6 років, мало показати, наскільки несамовито цікаву авангардну культуру могла б мати європейська цивілізація, якби не програла України.
Тарас АНДРУХОВИЧ
Фото: Robert Jaworski