Олег Мілінський: “В Італії на похоронах плачуть тільки українці” – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Олег Мілінський: “В Італії на похоронах плачуть тільки українці”

Олена Бабакова
12 Березня 2017
Олег Мілінський: “В Італії на похоронах плачуть тільки українці”
Олена Бабакова
Олена Бабакова

В українському суспільстві розмов про смерть уникають. Натомість директор фірми «Фунералія» Олег Мілінський не тільки спокійно говорить на тему поховань, але й може фахово пояснити, як вибрати домовину чи перевезти тіло з Португалії. Бізнесмен із Хмельницького, який поставив собі за мету допомагати людям гідно попрощатися з близькими, два роки тому перебрався з родиною до Варшави і тепер розвиває мережу міжнародних перевезень померлих.  


Від лікарів, кулінарів, журналістів часто можна почути, що про свою професію вони мріяли з дитинства. Керування бюро ритуальних послуг важко назвати омріяною посадою. Як Ви прийшли у цей бізнес?

Якраз у дитинстві я боявся похорону й усього, що з ним пов’язано. Коли став дорослим, одружився, ми з жінкою поїхали до Італії заробити грошей. Власне там, на півдні Європи, я побачив похорон абсолютно іншого типу: багатий, урочистий, з великою увагою до деталей – катафалк, труна, підготовлене красиве тіло. Це був 2002 рік, в Україні такого тоді й близько не було. Пропрацювавши в Італії 4 роки, ми повернулися до Хмельницького з ідеєю відкрити бюро ритуальних послуг, яке б допомагало людям не просто поховати небіжчика, а зробити красиву церемонію прощання з дорогою людиною. Гроші в людей уже почали з’являтися, а ніша на ринку була незаповнена.

І як в Україні пішов похоронний бізнес?

Почали з того, що купили катафалк фірми Mercedes. Десять років тому це було щось – тільки Київ, Одеса чи Львів могли похвалитися чимось подібним. Люди з часом почали питати – чи копаємо могили, робимо поминки, чи можемо допомогти з документами? Ми швидко зрозуміли, що, крім потреби в гідному, естетичному похороні, люди прагнуть отримати послуги за принципом «одного вікна» – коли всі справи можна залагодити в одному місці. Щось робили самі, часом контактували з посередниками. Але ми показали клієнтам, що можна прийти до нашого офісу, принести документи на померлого, а решту зробимо ми.

Ви раціонально обрали нішу на ринку, але залишається емоційний аспект роботи – власники фірм ритуальних послуг зустрічаються з людьми у найгірший день їхнього життя, коли йде хтось із родини чи друзів. Чи не боялися, що не порадите собі з чужим смутком?

Це важко і до цього не можна звикнути. Але це не єдині емоції, які маєш у цій роботі. Люди надзвичайно вдячні, коли в такий сумний день вони можуть не хвилюватися через проблеми з логістикою чи документами. Мені після похорону часто дзвонять із подякою, пишуть у соціальних мережах. Мабуть, найбільш вдячні саме ті, чиї рідні померли за кордоном, а наша фірма опікується перевезенням тіла до України. Бо в перші хвилі українцям здається: якщо родич помер десь за кордоном, то нічого зробити не можна, а якщо можна – то за шалені кошти. Коли ж вони бачать, що робота оперативно виконується, що вони можуть поховати члена родини вдома, їхня вдячність компенсує всі негативні аспекти праці.

Коли прийшло рішення розширити бізнес із простого бюро ритуальних послуг до міжнародних перевезень померлих?

Усе знову почалося з Італії. В якийсь момент люди все частіше почали звертатися з проханням привезти тіло померлого родича звідти. Інші фірми відмовлялися, бо не знали, як це робиться. А я на заробітках вивчив італійську, тому взявся за справу. Перші рази було важко: бувало, ми навіть тиждень проводили на місці, аби залагодити всі формальності. Але в результаті виконували бажання найближчих.

Новий імпульс до розширення бізнесу з’явився останніми роками зі зростанням українських громад на Заході. У трагічній ситуації українці хочуть мати справу з кимось, кому довіряють. Та й ціна похорону відіграє не останню роль. Поляки сміються, а італійці взагалі не вірять, що весь похорон може коштувати 100 євро.

У мене є відчуття, що українці уникають теми смерті. Рідко хто пише заповіт, ще менше людей детально проговорює з близькими, яким бачать свій похорон. Виїжджаючи за кордон, воліють не купувати страховку, вважають, що нічого поганого з ними не станеться. Це все, мабуть, впливає на поховальний ритуал.

На Заході, особливо в протестантських країнах, люди часто планують свій похорон. Є навіть такий тип угод – попередній договір між особою та бюро ритуальних послуг. Мені знайомий італієць показував у себе цілу шафу таких – старші люди підписали з його поховальною фірмою папери, де описано весь обряд, усі дрібниці, і вже внесли оплату. Родина тоді взагалі не має логістичних клопотів. В Україні ж люди живуть, наче цей сумний день не настане ніколи. На Заході важлива труна й важливе тіло, люди обирають гарну домовину, запрошують танатопластиків. Це основні грошові витрати на похорон. Українці ж майже всі гроші віддають на поминки. Я це бачу на прикладі поховання героїв АТО: найдешевша труна, тіло непідготовлене, зате поминки на все село. Для Європи це нонсенс.

Є ще одна різниця між західним та українським похороном. Ті ж італійці під час церемонії, і в церкві, і на цвинтарі, майже не плачуть – це вважається недоречним. Зате українці, які навіть випадково опиняються поряд, починають плакати за тим померлим італійцем. Додаткового драматизму українському похорону додають забобони. Українці закривають двері за небіжчиком, перегортають стільці, на яких стояла домовина, кидають ніж на підлогу, не провітрюють у хаті кілька днів… Причому Православна церква, особливо Московського патріархату, це підтримує! Доходить до того, що батюшки на цвинтарі починають керувати нашими працівниками: те можна, те не можна. Здається, священники часом спеціально накручують людей.

Людина помирає за кордоном, труну з померлим треба перевезти в Україну. Що далі?

До нас звертається, як правило, той хто буде оплачувати перевезення. Або родич, або працедавець, або страхова компанія – теоретично, всі власники шенгенських віз мусять мати страховку, яка покриє кошти перевезення тіла у випадку смерті. Хоча не з усіма українськими страховими вдається без проблем співпрацювати в цій ситуації. Далі ми беремо доручення на виконання робіт, ніякої оплати заздалегідь. У нас діє та сама система «одного вікна»: ми оформлюємо свідоцтво про смерть, дозвіл на перевезення тіла, організовуємо транспорт, перевезення через кордон, якщо треба – пізніше також похорон чи кремацію в Україні. Тільки потім клієнти з нами розраховуються.

Якщо знаєш процедури і маєш відповідний транспорт, вивезти тіло з ЄС – не проблема. Звісно, є нюанси: італійці, наприклад, захищають свій ринок, тому без партнерства з місцевим бюро не можна завершити процедуру репатріації тіла. Але загалом, чим більш демократична країна –  тим легше з нею працюється. А от вивезти іноземця з України дуже важко. Навіть якщо щось прописано в законі, українська міліція та прокуратура будуть усіляко чинити опір: вимагають консула, приїзду родини… У Європі, якщо маєш ліцензію поховального бюро, всі це шанують.

Усе частіше з України емігрують не окремі люди, а цілі родини. Такі сім’ї воліють засновувати сімейний некрополь на новому місці чи все одно хочуть робити похорон на землі пращурів?

У Польщі я ніколи не чув, аби ховали когось з українських мігрантів. А от в Італії це доволі часто буває. Перше покоління ще хоче бути похованим вдома, а от друге вже вкорінюється повністю, навіть у такому вимірі. В поляків є ще цікавіша особливість: якщо вся родина, батьки та діти, виїжджають за кордон, то вони починають із Польщі ексгумувати своїх родичів і перевозити туди. Це називається повністю розірвати зв’язки з батьківщиною.

Що Ви робите в ситуації, якщо з проханням про перевезення тіла звертається родина, яка не може повністю оплатити послуги фірми?

Моя позиція така – якщо українець помер за кордоном і його родина хоче поховати його вдома, то не можна дозволити, аби гроші стали цьому на заваді. Єдина різниця між клієнтом, який в стані одразу оплатити замовлення, і тим, який має частину суми, – це час очікування. Тоді ми не їдемо окремо за тілом, а чекаємо на інше замовлення й перевозимо домовини разом. У нас є машини навіть на чотири тіла, тож це абсолютно реально. Між іншим, кордон катафалк проходить набагато швидше від звичайного транспорту. Жінка часом жартує, що без небіжчика додому їздити не хоче.

До речі, про жарти: є стереотип, що люди в бюро ритуальних послуг полюбляють чорний гумор. Підтверджуєте?

Усі похоронщики, кого я знаю, дуже веселі по життю люди, бо в них немає іншого вибору. Патологоанатоми сумні є, але в нашому бізнесі ми все-таки маємо контакт також із живими, отже мусимо триматися. Коли я приїжджаю до друга в Україні, у нього теж поховальне бюро, то він на питання «як справи?» говорить: «Олег, у нас сьогодні акція – заглянь під кришечку».

Розмовляла Олена Бабакова

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись