Олександра Запольська, одна із засновниць і членкиня управи українсько-польської фундації «Зустріч» / Zustricz із Кракова, активістка, яка зуміла об’єднати людей різних інтересів, напрямків діяльності й навіть світоглядів. Це завдяки її зусиллям, важкій і часто непомітній праці, змінюється ставлення польських урядовців до мігрантів з України. А починалось усе на початку 2014-го, коли до Кракова прилетів літак із першими пораненими на Майдані…
Як почали ви займатись громадською діяльністю?
Я не думала, що займатимусь цим. Тоді в кінці 2013-го і на початку 2014-го, ми, як багато інших українців, слідкували за новинами з Києва, дивилися трансляції по Інтернету, організовували спонтанні акції протесту. Переживали, мали багато друзів у Києві, у Львові, які теж були на Майдані. Пам’ятаєте, перший літак із пораненими полетів до Варшави, а другий – до Кракова. Можна сказати, що з того часу все і почалося. У літаку прилетіло дев’ятеро осіб, двоє з них були в критичному стані. До мене звернулися знайомі з Києва: родичі шукали можливості дізнатися про стан рідних. Черговий лікар у військовому шпиталі нічого не сказав мені з міркувань етики, хоч я й пояснила, що прийшла від імені дружин і батьків поранених; повідомив лише – стан стабільний. А потім з’ясувалося, що в Краків хочуть приїхати мами, дружини, сестри, щоб бути поряд із хлопцями. Поцікавилась у консульстві, чи є в них система, як приймати цих людей? Системи не було, її треба було створювати.
Акції на підтримку Майдану в Кракові відбувалися весь час, інколи могли самоорганізовуватися навіть двічі на день. Українці через Фейсбук ініціювали такі зустрічі, під час яких люди знайомились, і це теж дуже об’єднувало тих, хто жив і працював у Кракові.
Допомогою родинам поранених справа не завершилася?
Ні. Черговою акцією, яку ми втілили, стала ініціатива мого польського знайомого, який сказав: «Там загинуло стільки людей. У них, напевно, є діти. Може не в усіх, але в когось точно є. Давай їх запросимо до Польщі». Тоді це робилося на великому емоційному піднесенні. Привезти – добре. Але як? Тепер я розумію, що це була трохи зухвала й авантюрна ініціатива. Тим не менше нам вдалося. Нас підтримало Товариство приятелів України з Варшави (директорка – Вероніка Марчук), допомогли оформити запрошення, узгодити перебування. Також посприяла група дівчат зі Львова (пізніше вони створили громадську організацію «Допомога дітям Героїв»). І перші семеро дітей героїв Небесної Сотні (молодь у віці 18–23 роки) приїхали в Краків 28 квітня 2014 року. З точки зору організаційно-фінансового підходу – це було вар’ятство, але нам вдалося (Сміється. – Ред.). Перебування дофінансували різні організації, українські підприємці, урядові адміністрації – оплачували проживання, забезпечували квитки в музеї та екскурсії.
А в кінці травня на початку червня ми приймали групу вдів із дітьми: 7 жінок і 12 дітей. Досі підтримуємо з ними контакт. Була серед них одна несамовита жінка – Марійка, вдова з трьома дітьми: старшому сину тоді виповнилося 18, доньці – 11, а молодшому – 2 роки. Енергія та сила, яку вона випромінювала, підтримуючи інших, залишили неймовірні емоції, враження від спілкування. У той час дуже багато людей підключилося допомогти нам. Так з’явилась акція «Діти Майдану». Це була ціла хвиля, яку підтримали організації та люди по всій Польщі. Спочатку йшлося про дітей Небесної Сотні, а потім, на жаль, про дітей воїнів, які загинули на Донбасі.
Акція «Діти Майдану» мала продовження в проекті «Album sprzed lat»?
Можна і так сказати. У 2015 році ми склали проект, в якому прагнули познайомити польських школярів з українськими. Це був «Album sprzed lat», який об’єднав 50 дітей з України та 50 дітей із Польщі. У п’яти містах одночасно – Краків, Величка, Мєхув, Криниця і Жеґестів – групи по 20 дітей створювали фотопроекти, а підсумкова виставка відбулася на Віллі Деціуша в Кракові. Вважаю, що це був один із найвдаліших наших проектів. Польські діти отримали важливий досвід і сильні емоції: вони познайомилися з дітьми, які втратили батьків на війні. До цього часу війна для них була чимось далеким, як з книжки чи фільму, а зараз вона стала близька. А створення спільного проекту дало можливість краще взнати та зрозуміти один одного.
Після цього проекту визріло рішення створити організацію, щоб мати можливість реалізувати свої ідеї і цілі. Фундація – це лише інструмент для втілення ідей, які об’єднають людей, сприятимуть обміну культур і різного роду навчань. У квітні 2016 року постала фундація «Зустріч».
У Фейсбуці ваша фундація регулярно анонсує різні події: культурні зустрічі, дискусії, кулінарні заняття, серію безплатних консультацій для тих, хто переїхав. Діяльність вражає своїм розмаїттям.
Власне, ще однією з ідей створення фундації було об’єднати різні середовища. Нас зібралося троє: Малгожата Цюрик, яка є представником української меншини, живе в Польщі з діда-прадіда. Я як представник старої еміграції. Андрій Кудряшов, який на той час був докторантом, представив академічну спільноту. Тобто це було поєднання різних світів. Ідея була – об’єднувати й будувати громаду.
На чому зараз зосереджена діяльність фундації?
Є кілька напрямків. Цей важливий і «невидимий», який має системно врегулювати багато змін. Наприклад, колись давно віце-воєвода, не хочу називати прізвище, сказав: «Українців у Кракові немає». Тобто вони є, але вони невидимки, бо ж їхніх представників ніде не видно. На той час, за оцінками, в місті перебувало 50–60 тисяч українців, але їхній голос не доходить до урядового рівня. І саме без цієї роботи не буде відпрацьовано багато важливих речей. Зокрема, участь в інтердисциплінарній групі в програмі «Відкритий Краків» при міському голові, на що уряд міста виділяє кошти, або зустріч з уповноваженим зі справ національних меншин. Змінилися часи, і треба змінювати підходи, а вони ще досі залишаються на стереотипну рівні – а що там з тієї меншини? Ми самі варимося у своїх проблемах, і це не призводить до конструктивних змін. Хто знатиме, чого потребують мігранти, якщо всі мовчатимуть про свої потреби? Ця робота вимагає маси зусиль, які колись принесуть результат, але зараз це не відчутно й не видно.
Другий напрямок – це освіта. В травні ми відкрили для себе тему, до якої не були готові: в Кракові вчиться дуже багато неповнолітніх дітей з України, які живуть тут самі без батьків. Вони вчаться в професійних школах (щось на кшталт наших ПТУ), в технікумах. В Україні дуже багато реклами, що середня спеціальна освіта в Польщі безплатна, і молодь запрошують на навчання. Мені здається, що батьки не розуміють, що багато дітей ще не готові впоратися з таким рівнем відповідальності та самостійності в іншій країні. Інколи батьки керуються тим, і їх теж можна зрозуміти, щоб вивезти дітей з України – у Кракові, наприклад, багато учнів із Маріуполя. В одній із дільниць міста розташовано три інтернати, де загалом проживає 150 дітей з України. З цієї позиції виникає багато елементарних питань, до яких система освіти Польщі не готова. Наприклад, учні повинні залишити інтернат на довгі вихідні. Ніхто з них не поїде додому. Так, хтось має родину, хтось знайомих, а решта мусить десь цей час перебути. Вони часто винаймають хостел чи квартиру на ці дні, а це 15–17-літні діти… Польські вчителі не розуміють, як вони можуть бути такими самостійними. А для України не є чимось дивним, що дитина в 16 років вступає на перший курс і йде з дому.
Що можна зробити в цій ситуації? Як це змінити?
Власне, в цьому питанні треба працювати на випередження, щоб передбачити речі, інколи трагічні, яких можна уникнути. Ми вже мали випадок, коли хлопчина загинув. Так, насправді ці діти повинні мати опікунів, але в реальності – ситуація зовсім інша. Може бути опікун, який підписав документи й має 30 таких дітей. Часто батьки платять за послуги, а в результаті опікун відсутній у житті дітей. Були випадки, коли дитина потрапляла до лікарні, а без опікуна там нічого не можна зробити – навіть елементарне обстеження. В Польщі є правовий механізм, згідно з яким діти з 13 і з 16 років уже можуть приймати певні рішення щодо себе в обмеженому полі, але на практиці – зовсім ні. Не раз було, що дитині не зробили обстеження, бо ніхто не підписав згоду. Наприклад, комп’ютерну томографію без підпису не можна зробити.
Ситуація складна, вчителі та вихователі розуміють, що на них лежить відповідальність, і разом із тим вони мало що можуть зробити. Польські школи потребують учнів, бо Польща переживає демографічну кризу, а з іншого боку – вчителі не готові до ситуації, коли учнями є неповнолітні іноземці, котрі проживають без батьків. Це для них не лише дуже дивна ситуація, але й брак практичних рішень.
Ми почали співпрацювати з чотирма інтернатами в Кракові, де проживають діти з України й навчаються в школах. Проводимо групові зустрічі. Також зустрічі відбуваються в нас в офісі в суботу – нам важливо витягти цих молодих людей із інтернатів, показати їм ширший світ і дізнатися, чого вони потребують.
Другий елемент – це індивідуальні консультації в інтернатах. Хоча б раз на два тижні там має бути психолог. Такі чергування відбулися вже в трьох інтернатах. Керівник четвертого сповістив, що теж потребує нашої допомоги. Також у вівторок і середу можна отримати індивідуальні психологічні консультації у нас в офісі. Є домовленість із поліцією про спільні навчання. Темою найближчої зустрічі буде «Кібербезпека» – це і важливо, і цікаво дітям.
Як поєднати стільки напрямків діяльності?
Я ще не розповіла, що мені б дуже хотілося, щоб фундація допомагала людям втілювати їхні ідеї, мрії в життя, щоб «Зустріч» була парасолькою, яка об’єднає різні ініціативи. Я розумію, що для цього потрібно докласти ще багато зусиль і коштів, знайти фахівців, які займатимуться написанням проектів, пошуком спонсорів, організацією акцій. Але в перспективі саме така діяльність нашої організації буде максимально ефективною та відповідатиме головному задуму – об’єднати неформальні групи та створити потужний осередок українців у Кракові.
Але вже на сьогодні в нашому осередку волонтери з Інституту Сковороди навчають української мови дорослих, проходять зустрічі Дебатного клубу, заняття зі співу й танців, а в суботу відбуваються заняття Родинного сімейного клубу (заняття з української культури та мови для дітей у поєднанні з ознайомленням їхніх батьків із польською культурою та мовою). Тобто ідея об’єднання різних ініціатив починає розвиватися.
Розмовляла Ольга Пакош