27 березня в Центрі української культури та розвитку (ЦУКР) у Вроцлаві тривав організований фундацією «Україна» форум «ForUM for Unity of Migrants». Під час заходу мер міста Яцек Сутрик оголосив присутнім про нове призначення: відтепер у Вроцлаві є уповноважена мера міста у справах мешканців українського походження – Ольга Хребор. З пані Ольгою розмовляла Мирослава Керик.
Як виникла ініціатива призначити уповноважену мера міста у справах мешканців українського походження?
У Вроцлаві це вже друга уповноважена у справах мешканців українського походження. До речі, перший раз теж була жінка. Раніше ця посада називалася «уповноважена з питань українців». Вона виникла з ініціативи громадських організацій Вроцлава, і що цікаво, це не були мігрантські організації. Товариство любителів Вроцлава написали петицію до мера міста з проханням створити посаду уповноваженої особи при мерії. Вони обґрунтовували своє прохання тим, що жителі Вроцлава – дуже відкриті люди, котрі раді новим мешканцям. Вони хотіли б, щоб ці нові мешканці відчували себе рівноправними жителями міста. Тодішній мер Рафал Дуткевіч відповів позитивно на їхнє прохання та призначив на цей пост заступника мера Анну Шарич. Тепер новий мер Яцик Сутрик призначив на таку посаду мене. Це велика честь – представляти і мера, і громадські організації, адже я українка за походженням і вже давно пов’язана з українською громадою.
Ви походите з української меншини. Як тепер Вам живеться у Вроцлаві, де з’явилася велика спільнота громадян України? Як Ви оцінюєте стосунки між мігрантами та меншиною?
Я є специфічним прикладом, оскільки походжу з української меншини, але моя мама з України. Я поєднала в собі ці дві ментальності. Народилася в Польщі, але рік мешкала й навчалась у Львові, часто бувала в Києві. У мене була можливість побачити Україну на власні очі, а не лише чути про неї, тому мені трішки легше зрозуміти українців, котрі приїжджають до Вроцлава.
Із самого початку, коли в нас почала формуватися нова українська громада, було помітно, що меншина та мігранти не вміють комунікувати. Причина цього – передусім різні потреби. Мігранти, коли приїжджають до Польщі, насамперед хочуть дізнатися, як легалізуватися, знайти роботу та помешкання, їх цікавлять різноманітні юридичні питання, вивчення польської мови. Представників меншини ж цікавить вивчення української мови, культури, традицій.
Спочатку здається, що ці дві групи мають зовсім різні світи та потреби. Але проходить два-три роки, й мігранти задають собі такі самі питання, як і представники української меншини. І тоді вони починають об’єднуватися. Наприклад, при церкві діти вчать українську мову та відвідують заняття з релігії українською, хоча раніше вважалося, що це буде цікаво лише для представників меншини. Із часом українські мігранти починають долучатися до меншинних ініціатив, адже розуміють, що адаптація до польського середовища – це важливо, але вони не повинні втрачати зв’язок зі своєю культурою. Щораз більше таких ініціатив повстає завдяки спільним зусиллям меншини й мігрантів, особливо у сфері культури.
Те, що на початку здавалося непоєднуваним, починає працювати. Навіть цей зал, у якому ми перебуваємо (Центр української культури та розвитку / ЦУКР – Прим. ред.), є спільним для двох найбільших організацій – меншинної «Об’єднання українців у Польщі» та мігрантського фонду «Україна».
Які Ви бачите перед собою завдання та що насамперед плануєте робити як уповноважена?
Передусім слід зазначити, що я не матиму окремого офісу чи програми. У Вроцлаві є окремі відділи, які займаються співробітництвом із мігрантами і створенням для них проектів. Моя функція – бути посередником між мером і його офісом та українцями у Вроцлаві. Я маю діагностувати системні проблеми, які з’являються (зокрема, у відділі освіти), і сигналізувати про їхнє існування, аби ними почали займатися.
Або, наприклад, у громадських організацій уже є напрацювання щодо того, як вирішити ту чи іншу проблему (якщо говоримо про освіту – це може бути існування міжкультурних асистентів, сценарії лекцій для іноземців, готові матеріали для українців), достатньо дізнатися про це та передати в правильні інстанції відповідну інформацію.
Ми зараз особливу увагу приділяємо освіті, школам. Тут з’являється найбільше проблем, адже вчителів ніхто ніколи не навчав, як викладати для дітей-іноземців. Місто знає про цю проблему та шукає разом із громадськими організаціями шляхи її вирішення.
Я маю бути людиною, яка представлятиме усі середовища – громадські організації, департаменти. Збиратиму інформацію й налагоджуватиму комунікацію між ними. Намагатимуся робити так, щоб це почало працювати.
Сподіваюся, не підведу.
Опрацювала Світлана Сливченко