Петлюрівці, або Українські мігранти в Польщі дев’яносто років тому – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Петлюрівці, або Українські мігранти в Польщі дев’яносто років тому

10 Червня 2015
Петлюрівці, або Українські мігранти в Польщі дев’яносто років тому

У Перемишлі 6–7 червня відбулися урочистості з нагоди 95-річчя договору між Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою. Це видатні діячі початків української та польської незалежності, які спільно боролися проти більшовиків у 1920 році. Однак після невдалих спроб відбити більшовиків в Україні Українська народна республіка (УНР) не змогла втримати своєї незалежності, а вояки українського війська були інтерновані в Польщі. Варшава, завдяки також петлюрівцям, зуміла відстояти свій суверенітет.

Петлюрівці, які відбудовували Польщу

Подіям 95-літньої давності була присвячена міжнародна конференція за участі нащадків петлюрівців. Вона відбулася в старовинному Українському народному домі в Перемишлі.

Події тих часів викликають немало суперечок серед істориків: попри те, що не викликає сумнівів далекоглядність Пілсудського і Петлюри, які зуміли домовитися про складні політичні справи в обличчі загрози перед більшовиками.

– Це є подія, на якій можемо позитивно будувати польсько-українські відносини, – наголошував д-р габ. Вацлав Вєжбєнєц. – Союз, що будувався в той час, був свідоцтвом великої політичної далекоглядності як Юзефа Пілсудського, так і Симона Петлюри.

У 1920-их роках українські воїни опинилися в багатьох містах Польщі, вказували дослідники: це і Лодзь, і Каліш, і Ланьцут. Вони стали будувати нову незалежну Польщу, і зробили немалий внесок у її розвиток.

– Влада УНР, щоб витривати, стала перед вибором: союз з більшовиками, Польщею чи Румунією, – розповідав про складнощі вибору Петлюри д-р Станіслав Стемпєнь з Південно-східного наукового інституту в Перемишлі. – Більшовиків не розглядали, натомість кожен з інших союзів, з Польщею чи Румунією, означав територіальні втрати.

Петлюра пішов на союз з Пілсудським, проте взамін за військову підтримку мусив відмовитися від територіальних претензій на частину Волині й Галичину, де також жили українці.

– Відмова Української народної республіки від Галичини став головним вузлом суперечок між галичанами і наддніпрянцями, – вказував д-р Олег Павлишин з Львівського національного університету. – Галичани за це недолюблювали «петлюрівців», проте навіть під час польсько-західноукраїнської війни 1917 року галичани самі вели перемовини з поляками: вони стосувалися питань гуманітарного характеру, зокрема питання військовополонених.

Коли галичани й петлюрівці, які мали свої сильні еліти, опинилися в польській державі, галицький український політикум поділився навпіл: середовище Євгена Петрушевича було проти Польщі, тому критикувало Петлюру (сам Петрушевич довгий час виступав навіть за союз із Росією проти Польщі).

Дискусія багато в чому стосувалася питань тогочасних кордонів: «Було насправді багато шансів порозумітися Україні з Польщею в Галичині, тому цю угоду оцінює позитивно», – підкреслив О. Павлишин. А Станіслав Стемпєнь переніс дискусію між галичанами і петлюрівцями на сучасні умови: «Дискісія між „Правом і справедливістю” та „Громадянською платформою” в Польщі є значно лагіднішою, ніж тодішні дебати між українськими середовищами. Але це є частина демократичної системи», – наголосив він.

Після депортації українців у рамках акції «Вісла» частина нащадків петлюрівців взялася за культурно-просвітницьке життя на нових землях: зокрема у Вроцлаві Флоріан Сніжко, син хорунжого армії УНР Микити Сніжка, став співпрацювати з українськими середовищами.

Націоналізм союзників Польщі?

Наступного дня, у неділю, вулицями Перемишля пройшла традиційна, ще з міжвоєнного періоду, хода на місцевий пикулицький цвинтар, де на військовому кладовищі спочивають петлюрівські вояки. Урочистості відбувалися за ініціативи Об’єднання українців у Польщі та Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі.

– Ми стоїмо на цих могилах в Пикуличах, але дивимося тепер на могили тих, хто гине тепер на Сході України, – сказав православний парох із Перемишля Юрій Мокрауз під час церемонії. – Вони померли не в боях, але теж від хвороб і навіть голоду.

– Цей напис ставить нас перед новими викликами – казав член перемиської української громади Андрій Комар, вказуючи на таблицю перед цвинтарем. Її нещодавно встановила місцева влада, вказавши, що на цвинтарі польських союзників «українці Перемишля влаштовували церемонії націоналістичного й антипольського характеру». – Що мусять думати ті, які пам’ять і порозуміння називають націоналізмом? – риторично запитував А. Комар.

– Нарешті треба перегорнути ці сторінки історії, які нам болять, – казав депутат Верховної Ради України Ігор Гузь. – Якщо ми цього не зробимо, єдиного фронту в нас не буде. Ми просимо у світу зброї. На жаль, рік іде війна, і західні країни не дають нам зброї, а вже рік гинуть наші хлопці. Це не є важко, поможіть нам! Надія є на українську молодь. Треба зробити все можливе, треба допомогти піднятися українській молоді, – говорив він про українське сьогодення.

– Завдяки тим, хто лежить тут на Пикуличах, сьогодні молоді українські хлопці отримали бажання і свідомість захищати українську державу зараз, – наголошував секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій України Святослав Шеремета. – В Україні маємо нові поля героїв у кожних обласних центрах, містах і селах. На жаль, у ХХ столітті Україна не мала підтримки. У ХХІ підтримка є, за яку дякую Польщі.

Історія і наша сучасність

В історії петлюрівців є сторінка, що здасться знайомою й мігрантам з України. Вони не мали польського громадянства – тому мусили щороку просити права на перебування в місцевої влади. Самоврядні структури іноді користувалися цим, коли хотіли вижити якогось петлюрівця «зі свого терену»: не продовжували перебування, а це означало депортацію в радянську Україну і, на жаль, розстріл більшовиками. Тому петлюрівці щосили намагалися вийти заміж за польок і якомога швидше асимілюватися в польському середовищі. Під час неформального спілкування в Перемишлі з десятьох дітей петлюрівців по-українськи вміли говорити тільки двоє, а інші розповідали, що довго навіть не усвідомлювали, що батько є українцем.

Ігор ІСАЄВ

Фото автора

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись