Поряд, окремо, разом…? – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Поряд, окремо, разом…?

7 Жовтня 2012
Поряд, окремо, разом…?

Розглядаючи питання інтеграції української меншини і мігрантів Польщі, слід насамперед описати портрети обох груп. Варто теж піднятися понад стереотипами та обмеженнями, нагадати основні факти з минулого. У випадку обох громад історія все ще має великий вплив на шляхи мислення й наші побоювання.

Українці Польщі й велика частина мігрантів з України мають спільне минуле (або таке мали їхні предки). До 1944 року наші пращури жили в одному культурному та адміністративному просторі (Галичини, Волині), де, попри певні різниці, існували спільні національні та релігійні орієнтири. Післявоєнна зміна кордонів, депортації 1944–46 років з Польщі до СРСР, акція «Вісла» 1947-го тощо зруйнували цю спільність. Українці Польщі стали громадянами Польської Народної Республіки (ПНР, пол. PRL), а переважна більшість українців опинилася в СРСР. Дві подібні за ідеологією держави існували трішки за іншими «ваговими категоріями» – УРСР і ПНР не можна ставити на одній площині. Різні були: рівень ідеологізації щоденного життя, насаджування атеїзму, цензури, контактів з західним світом. Протягом понад 40 років ці чинники формували наші дві спільноти, нав’язували цінності. Українці Польщі читали інші книжки, дивились інші фільми, жили під тиском не лише комуністичних, але й польських національних міфів. Режим СРСР був жорстокішим: проте треба остерігатися «чорно-білих» схем. Польща була «найвеселішим бараком в соціалістичному таборі», проте українці Польщі в цьому бараку посіли специфічне місце. Штучно розселенні під час депортацій в «польському морі», на рідних теренах (тобто на землях прикордоння з Україною), і водночас у діаспорі (у центрі, на півночі й на заході країни), змагалися з полонізацією, тиском з боку влади, інколи ворожим ставленням сусідів. Від 1947 р. українців у Польщі ставало все менше. У 80-ті додалася хвиля еміграції, переважно молодих людей до Канади, США. Зараз громаду змінюють, окрім полонізації, явища загалу польського суспільства – хоча б виїзд молодих людей за роботою до Англії та Німеччини, вестернізація культури.

Щоб зрозуміти специфіку української громади, треба враховувати ці факти. Для прикладу, у мові українців Польщі багато полонізмів. Причини різні: знання мови часто обмежується до рівня діалекту, бо більшість не мала змоги вивчати української мови, це домашня говірка. До того ж, слід додати наслідки проживання у польськомовному просторі – від садочка до зрілого віку. У житті громади велику роль відігріває релігія, їм притаманний консерватизм. Це теж має свої раціональні причини. Без цього спільнота не вистояла б роки комунізму й асиміляції. Український дух був домом, церквою, інколи домівкою української організації, кількома школами, де можна було вивчати рідну мову. Варто теж наголосити, що українська громада станом на 2012 рік дуже різноманітна, їй притаманні як регіональні, так і соціальні відмінності. Це лемки, підляшуки, перемишляни; це і висококваліфіковані представники середнього класу, і селяни та робітники.

З іншого боку, українцям Польщі треба усвідомити, що громадяни України теж можуть бути різними, що на їхню ідентичність впливає і історія, і сучасний стан української держави та індивідуальні долі. Нам не треба приховувати, що немала кількість наших громад живе окремо. Причини різні. Для українців Польщі шокуючими стали висловлювання відомої українки, яка публічно заявляла, що вона вже 20 років живе у Польщі, а тому вона полька. Іншим разом вона висловилась, що українську громаду нехтує, бо та «зациклена на акції „Вісла”». Каменем спотикання стають дрібні огріхи, які інтерпретується як неповага чи незнання минулого: хоч би вживання громадянами України польських назв міст, які були і є частиною українського історичного минулого – Хелм, а не Холм, Пшемисль, а не Перемишль. Це формує стереотипи, стримує можливості співпраці.

Мігрантів може дратувати пафос частини культурних заходів, а меншина може нарікати на громадян України, мовляв: не інтегруються, не хочуть працювати у громадських структурах. Автохтонам бракує розуміння, що мігрантам перш за все треба змагатися за роботу, житло, вивчити правила життя в чужій країні. Тому на інше й немає часу. Є й інші причини – неповага до громадської праці, деякі громадяни України хочуть швидко стати «більш польські» від поляків, чимскоріше забути про Україну. Вони сприяють поглибленню стереотипів.
Але без відкритості й толерантного ставлення ніякої інтеграції може не бути. Тому не слід повторювати схеми різних хвиль української еміграції в Америці, які часто створюють «свої» установи: краще інтегруватися в ті структури, які є. А в нас є спільні культурні коди. Життя в малих закритих спільнотах – це прямий шлях до втрати української ідентичності.

Багато можна говорити проте те, що нас роз’єднує, проте варто наголосити, що у 1944–46 роках в Радянській Україну депортовано 500 тис. українців Польщі, тому зараз майже у кожній українській родині Польщі є рідня в Україні. Україна – це не лише т. зв. ідеологічна батьківщина, а щось близьке, де живуть рідні, куди варто їхати попри негаразди, корупцію.

Існує й досвід інтеграції: співробітництво під час президентських виборів в Україні 2004 року, змагання за аболіцію чи спільне навчання рідної мови у Варшаві. Громадяни України вже зміцнили українську громаду Польщі – учителі, музиканти, журналісти, викладачі різним чином збільшили потенціал українства.

Площин співпраці меншини й мігрантів чимало – освіта, культура, дрібний бізнес. Однак треба почати від взаємного пізнання.

Петро ТИМА,
голова Об’єднання українців у Польщі

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись