Поважна професія

0

Доля  знайомить людей по-своєму… Із Марією Яременко мене познайомила Марія Якубович вісім років тому в редакції газети «Наше слово». Історія Марії має свою передісторію і є цікавою не тільки для мене. Хочу розповісти про неї й читачам, адже сьогодні М. Яременко – вчителька Міжшкільного пункту навчання української мови, т.зв. Української суботньої школи у Варшаві.

Як з’явилася така школа у столиці Польщі – теж своєрідна історія, до якої «причетні» не одні ентузіасти. Ідея створення української школи конкретно у Варшаві визрівала роками. Цим «хворіли» новостворені громадські організації,  Посольство України. Та найбільше «хворіли» цією ідеєю батьки, які прагнули, щоб їхні діти вивчали мову, культуру та історію України. Українським послом у Польщі на той час був Олександр Моцик. А Андрій Дещиця (був радником-посланником Посольства України у Польщі) звернувся до Людмили Бублик з такими словами: «Тут українці так хочуть своєї школи – мусите їм в тому помогти. Я знаю, що ви це зробите».

Об’єднання спільних сил зрушило справу з місця. Особлива подяка для Йоланти Ліпшиц, яка зробила всі офіційні процедури, знайшла приміщення для школи і ще багато добрих справ.

З перших лав педагогів Української суботньої школи й аж до сьогодні пройшла Марія Яременко – справжній віртуоз педагогічної майстерності, вихователь людської особистості, психолог дитячих душ.  Знаючись давно, попросила її розповісти про себе…

Марія Яременко

Марія Яременко

«Родом я із Вінницької області. Вперше до Польщі приїхала ще в кінці 1998 року, коли обставини в Україні змушували «кудись» їхати… Не знаючи мови, не знаючи людей, було дуже важко, як всім заробітчанам. Приходилося і наплакатися. Заробивши «копійки», вдома прийшлося віддати борги і, значить, знову в дорогу… Працювала на різних роботах. Всі мої митарства відбувалися в час літніх канікул, тому треба було повертатися додому, де я навчала діток у школі. Та знайомство із моїм теперішнім чоловіком, доля, мабуть, запланувала заздалегідь. І я залишилася у Варшаві…

Закінчені мною два факультети вищої освіти, педагогічний стаж 22 роки, шана і повага від людей – все це залишилось за «стіною», в Україні. Мені дуже боліло, що змушена виконувати різні роботи, не маючи можливості використати свої фахові здобутки. Але допоміг чоловік – сказав: «Треба вивчити польську мову»,  і послав мене на навчання у Варшавський університет. Отримавши сертифікат, я мала надію, що моя ситуація зміниться…

Надія реалізувалася, коли я прийшла у Посольство України шукати роботу. Звичайно, роботи не було, але…  Саме у той час йшла остаточна підготовка до відкриття Української суботньої школи у Варшаві, і через деякий час мені подзвонила Людмила Бублик. Вже у вересні 2007-го року, при школі №158, розпочався навчальний рік, і я прийняла своїх перших учнів…

   Приємно, коли відчуваєш, що і діти, й їхні батьки зацікавлені у вивченні української мови, адже, як сказав голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний: «Освіта – це найголовніший елемент збереження своєї ідентичності. У сьогоднішньому динамічному світі важливо не забувати про своє походження».

 – Це діти з Польщі чи є й з України?

В основному – діти меншини народової української у Польщі, які хочуть знати мову предків, але є діти й з України – приблизно ¼ всіх учнів.

 – Скільки було у тебе вже випусків?

Вісім випусків. Закінчення цього навчального року – буде дев’ятий.

 – Від якого віку приходять школярі?

Коли відкривали школу, навчання мало базуватися на основі початкової школи віком від 6-ти до 12-ти років. Але коли в церкві на Мьодовій оголосили про набір дітей до Української школи, то записалися діти від 2-х до 16-ти, а пан Шептицький записав свого сина, якому було всього кілька тижнів…

На початку навчалося 67 дітей, тепер – понад 130. Маємо класи від нульового по 6-ий, в гімназії №45 – три класи, і вже 2-ий клас ліцею, і після закінчення цього навчального року наші діти будуть здавати екзамен на атестат зрілості з української мови. Зараз ми навчаємося у варшавській школі № 221, і ми тут відчуваємо себе, як вдома – вчителі та директорка Беата Урбанек-Живіца добре ставляться до нас – поважають нашу присутність і нашу думку.

 – Скільки у вас є вчителів?

Є чотири вчителі: Аня Романик, Тетяна Оуергі, Олександр Пустовий і я. Працюють ще дві сестри-катехитки. Крім основних занять, у школі є й додаткові: театральний гурток, бойовий гопак, пласт і волейбол. Є у нас ще дошкільна група, з якою ми займаємося у Греко-католицькій церкві на Мьодовій. Між Службами Божими – дітки від 2-х до 6-ти рочків, у процесі забави, вчаться рідної мови. Що цікаво, створено групи підготовки до вивчення української мови і й при Православній церкві.

На завершення нашої зустрічі-розмови Марія сказала, що дуже любить свою роботу. А я побажала їй найцікавіших задумів у нелегкій, та почесній професії вчителя.

Мирослава ОЛІЙНИК

Share.