Дочекався польського перекладу німецький бестселлер Юстини Полянської «Під німецькими ліжками», у якому полька, котра приїхала до Німеччини у 1998 році, відверто описує багаторічний досвід праці прибиральницею в країні розвиненого капіталізму.
Пригоди Юстини в Німеччині цікаві для українських читачів хоча б тому, що розгортаються на тлі наболілої ситуації: трудових мігрантів зі Сходу часто сприймають як вихідців з напівцивілізованих країн – отже таких, що не заслуговують на гідну винагороду праці, які мають бути щасливими лише тому, що долучилися до західного суспільства, що можуть замкнути очі на хамство, жадібність та подвійні стандарти працедавців. Так відчувала себе авторка, коли черговий раз не отримувала зароблених грошей, чула лайку чи питання: «а Ви знаєте, що таке кока-кола?». Думаю, багатьом українкам у Польщі такий «гумор» добре знайомий.
У книзі є дві ідеї: 1) викривальна – у порядному німецькому суспільстві існує ксенофобія, при чому не тільки серед ображених на уряд безробітних, а й серед досить заможних людей; 2) психотерапевтичний – не ставте чиєсь життя за взірець: бруд, сварки та лицемірство є в кожному домі. На думку Полянської, німці схильні до «показухи», за якою часто-густо криється брак виховання й поваги до іншої людини. Авторка, що за роки праці навчилася боротися за свої права, рідко вступає в конфлікт через гроші, але не хоче мовчати, коли до неї погано ставляться.
Чи книга є цікавою? Так, текст читається легко та цікаво. Чи є зворушливою та смішною? Трапляється, що я сміюся вголос або стримую сльозу, коли читаю художню літературу, але в цьому випадку так не сталося. Чесно – чекала більшої іронічності. Натомість відчувалося, що це книга про поляків – але для німців, а не для поляків. Звідси й критично-ідеалістичне ставлення до Польщі (чи не так само українці описують свою батьківщину?).
Мені найбільше сподобалася цілеспрямованість авторки, її відчуття поваги до себе та вміння не складати руки ні після першої, ні після десятої поразки. Не можна не помітити бажання Полянської стати другом зі своїми працедавцями, що рідко коли їй вдавалося. Мабуть, цей поклик є для німців частиною «таємничої слов’янської душі».
Оксана Ващенко