Розпач і злість — це ті почуття, які огортають серце майже кожного українця в такі дні, як 20-те лютого 2014 року. Сотні забраних життів болять значно сильніше, коли принаймні одне з цих життів було нам близьке. Значно більше вражає історія дівчини-медика, яку підстрелили в шию, коли вона мала на собі знак червоного хреста ніж інформація про сотні ранених. Така вже мабуть людська психіка – те що близьке — болить значно сильніше. Сьогодні на Майдані вже стільки жертв, що чимало з нас може говорити про родинні трагедії. Що раз більше людей, які втрачають не тільки кількість молодих і мужніх співгромадян, а конкретне цінне життя Юри, Богдана чи Михайла. І тоді хочеться тільки плакати і кричати: Боже, за що?
І ми плачемо. В Києві, Львові, Одесі, Варшаві і Парижі. Ми плачемо і жахаємося всім світом, як, як таке могло статися? Чому жертви ідуть уже на сотні, а ранені — на тисячі.
Дорогі Українці і Співвітчизники! Ми не можемо плакати. В хвилини, коли хтось зі знайомих чи друзів втрачав когось близького я ніколи не знала, як себе повести. Я ніколи не вміла показати глибокого співчуття і розділити цей біль як свій. В такі дні як 20-те лютого кожен з нас відчуває, що втратив когось близького. Я отримала десятки телефонних дзвінків від поляків зі співчуттям. І тепер я знаю, що в такі дні як сьогодні ми не можемо плакати. Наш біль незмірний, але ми не маємо права здатися.
Наші друзі, рідні, кохані, родичі і просто брати гинуть на Майдані не для того, щоб ми могли собі плакати. Вони загинули за нашу свободу. За нашу перемогу. І за правду. Ми їх незмірно кохали і кохатимемо завжди, тому і саме тому ми не можемо піддатися. Ми саме для них маємо витерти сльози, розігнати розпач з душі і взятися за роботу. Кожен з нас в глибині душі знає, що він може зробити. А якщо ні, кожен з нас має запитати себе, а що хотів би Юра, Богдан чи Михайло щоб я зробив?
Звірства свідками яких ми стали будять в нас неймовірне почуття і бажання помсти. Вбити! Знищити! Спалити! Бо це так само як з плачем. Коли минає безсилля, до нашого серця стукає злість. І всю силу яка в нас є ми спрямовуємо на те, щоб знищити і помститись. Але пам’ятаймо, Юра, Богдан і Михайло померли за те, щоб ми, Українці, могли бути Людьми. Щоб ми, Українці, почували себе Людьми. І ми, Люди з великої букви не будемо вже ніколи звірами. Наші побратими полягли, але ми не можемо стати на місце наших катів і катувати їх так само. Ми боремося за людяність. І будемо Людьми.
Але що ж зробити з гнівом? Як простити Беркуту? Як жити з сусідом-вбивцею? Сьогодні не один зранений Українець задає це питання. Я думаю, що в ім’я тої сотні, котра полягла 20-го лютого 2014 року в Києві, ми на певно не можемо забути. Не можемо зрадити нашу пам’ять ані про жертви, ані про катів.
Ми ще не знаємо як закінчиться революція. Ми віримо в перемогу світла, бо навіть Шевченко нам нагадує, що Бог — на нашій стороні. І колись ми будемо жити в цій країні звичайним життям. Ми ходитимемо в міську раду, ми поступатимемо в університети, ми будемо державними службовцями. І єдине, що ми справді можемо зробити для наших полеглих братів, то не забути про їхніх катів. Не дозволити перефарбуватися Фірташам і Захарченкам, не вибачити снайперам.
То ми, Українці, Люди з великої букви, кожного ката наших братів мусимо поставити перед судом. То ми, Українці, маємо довести до кінця всі розслідування, всі кримінальні справи і з’ясувати справедливо всі обставини вбивства. То ми маємо вказати хабарників і якщо навіть не відрізати їм правицю, то поставити перед трибуналом не тільки людської гідності але й кримінальної відповідальності.
Коли розпач, злість і плач огортає наші серця, потрібно його перемогти в собі. І збирати докази. То ми будемо судити, то від нас залежить наше майбутнє. За свою поставу має заплатити не тільки міліція. Яка ніби-то з народом після сотого трупа, не тільки уряд, не тільки президент, але й кожен хабарник, яких довів наш народ до Майдану. Кожен лже-посол України має не тільки наїстися сорому, але й втратити свої маєтки, достатки і затишні куточки за кордоном. То єдине, що ми ще можемо зробити для Юри, Богдана і Михайла.
Українці — християни. Найвищою мірою християнської віри є прощення. Священники кажуть, що це дуже складно, бо багато з нас не вміє вибачати. Я це знаю також по собі. Вмію вибачити образу чи гірке слово, але не вмію вибачити злочину. І нехай в Україні нашим катам вибачить тільки Бог, який цими днями носить також жовто-блакитний прапор на спині.
Юлія Гоголь
Варшава