З Русланом Саламатіним ми зустрічаємося після занять з карате, які проходять в тренувальному залі на вул. Каровій. Він – паразитолог, кандидат біологічних наук, нині є ад’юнктом у Варшавському медичному університеті, а також працює в Національному інституті громадського здоров’я.
«Наш вибір»: Кожен з українців, який мешкає у Варшаві або загалом у Польщі, має свою історію того, як він сюди потрапив. Інколи це цікаві історії, інколи – банальні. Руслане, а яка Ваша історія? Як довго Ви тут живете?
Колись я уявляв: якщо хтось живе в якомусь місці років 10 – то це вже досить довго. А так виявилось, що для мене ці 10 років проминуло досить швидко – якраз цього року взимку виповнилося 10 років, відколи я працюю у Варшаві.
А взагалі до Польщі вперше я приїхав у 1999 році, коли я ще був аспірантом Інституту зоології Національної академії наук України. У рамках програми обміну між академіями наук України і Польщі я потрапив на два тижні до Інститут паразитології.
Я тоді почав співпрацювати з професором Здзіславом Свідерським, а отримані результати наукових досліджень були включені як окремий розділ до моєї дисертації. Потім я отримав стипендію від Фонду Юзефа М’яновського, завдяки якій провів у Варшаві ще півроку у 2000 році.
Чи під час спілкування з поляками давалися взнаки брак знань з польської мови?
Власне, протягом цих півроку я мав найбільший прогрес у вивченні польської. Але мову я більше вчив, слухаючи польське радіо в лабораторії. Мої ж контакти з поляками зводилися до розмов з професором Свідерським, з працівниками бібліотеки і секретаріату, і ще з кількома співробітниками – а весь інший час я проводив в лабораторії, що вимагало просто спокійної тихої праці. Контакти з українцями я мав тільки під час відвідин недільних служб греко-католицької церкви на Мйодовій. До речі, церква стала таким місцем, де я знайшов собі друзів, з якими підтримую контакт і до сьогодні.
А як сталося, що тимчасові наукові гранти змінилися на постійну роботу у Польщі?
Якраз у той час звільнилося місце на кафедрі загальної біології і паразитології Варшавського медичного університету. Оскільки я вже мав кілька опублікованих праць, мав ступінь кандидата наук і про мене трохи знали в університеті, то я отримав пропозицію зайняти місце ад’юнкта (відповідник доцента в Україні), де і працюю з лютого 2003 року.
А чи були проблеми з інтеграцією в польське середовище? Усе-таки це передбачає пошук нових друзів, знайомих?
Я народився і перші п’ять років життя провів на Донбасі, решту дитинства і юність прожив на Черкащині, навчався в аспірантурі в Києві – так що все моє життя якоюсь мірою пов’язане з переїздами і зі зміною оточення та мови спілкування. Індустріальне робітниче селище на Донбасі і маленьке традиційне село недалеко Умані – це теж різні світи. Потім переїзд до Черкас, потім до Києва – звідти я виніс розуміння, що світ різний, можна собі давати раду скрізь, тільки треба трохи постаратися. Коли я приїхав до Варшави, мені важлива була робота, тому я активно почав їздити на конференції, на з’їзди Польського паразитологічного товариства. Так потроху я пізнавав польських науковців, а вони дізнавалися про мене.
Після десятилітнього стажу викладання природно виникає питання про порівняння українського й польського стилю роботи в наукових і навчальних закладах. Чому можна повчитися одним у інших?
Проживши тут 10 років і маючи деякий досвід праці в Україні, я такі порівняння роблю щоразу важче. Штампи про те, що на Заході краще, що тут краща організація праці, або навпаки, що в Україні кращі фахівці, а на Заході проводяться поверхневі дослідження –не відповідають дійсності: скрізь є люди, які ретельно виконують свою працю, або ж, навпаки, роблять це недобросовісно.
Єдина формальна різниця, про яку можна сказати напевно – це навантаження на викладача: у Польщі воно є набагато меншим, що дозволяє науковцю більше часу присвятити науковій роботі. Я, наприклад, маю навантаження 230 годин, тоді як в Україні на аналогічній посаді я б мав близько 700 годин.
З іншого боку, у Польщі проводиться т.зв. параметризація результатів роботи дослідницьких і навчальних установ, що має не тільки позитивні сторони, але й багато недоліків, спричинених надмірною формалізацією. В Україні такого ще немає, і це залишає багато місця для корупції і кумівства, але також залишає багато місця для спокійної і виваженої наукової роботи.
Але все-таки, де врешті виявилося легше працювати: в Україні чи в Польщі? Чи можна сказати, що в Польщу варто їхати хоча б для того, щоб отримати ліпші умови праці?
Я думаю, що моя відповідь може розчарувати читачів, але те, що я опинився у Варшаві – це, значною мірою, випадковість. Десять років тому я був достатньо мобільним, щоб переїхати до будь-якого місця, де можна було знайти працю, бо з усього мого «маєтку» я мав тільки кота і комп’ютер. На той момент такою країною виявилася Польща, хоча це могли бути і США, і Чехія.
Варто сказати, що тут працювати справді комфортно: якщо хочеш робити дослідження – то маєш для цього умови, якщо чогось бракує – це можна знайти. Я маю доступ фактично до всієї світової літератури з моєї галузі, можна отримати гроші як на дослідження, так і на поїздки на міжнародні конференції.
Розмовляв Юрій ТАРАН
Фото з архіву Руслана Саламатіна.