Сьогодні в рубриці «Людські історії» познайомимося з Оленкою Добош. Вона є молодим науковцем. Олена Добош приїхала по знання до Варшави кілька років тому. Вражає, що ця тендітна, чарівна й вишукана молода панянка, попри свою активну наукову діяльність, ще встигає брати участь у культурних заходах української молоді у Варшаві, втілюючи творчі ініціативи.
«НВ»: Оленко, ти навчаєшся на третьому курсі аспірантури при Польській академії наук – у Школі соціальних наук. Розкажи, будь ласка про свій науковий напрямок.
Олена ДОБОШ: Я займаюся психологією середовища, а саме впливом колективної пам’яті на формування ідентичності в контексті міського простору. Я написала магістерську роботу про соціально-психологічні особливості образу міста Львова у студентів. Працю захистила у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Приїхавши сюди, продовжую цю тематику, але в контексті колективної пам’яті, досліджуючи її на рівні університетів Львова і Варшави.
Чи будучи студенткою у Львові, ти планувала продовжувати навчання у Польщі? Що вплинуло на твій вибір, щоб приїхати до Варшави?
У принципі, моє навчання у Львові було пов’язане з Польщею ще від третього курсу. Саме тоді я вступила на програму Міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних студій (МІГуС). У рамках програми я спершу приїхала на стажування до Варшави. Це була можливість познайомитися з польським науковим середовищем, проте більш тривалого навчання у Польщі в той період я не планувала.
Оленко, поряд із Твоїми науковими зацікавленнями, ти береш іще активну участь в молодіжних культурних заходах. Чи могла б ти про них розповісти?
Я допомагаю в організації молодіжних зустрічей у Варшаві, які відбуваються щонеділі при Церкві оо. василіан на вул. Мйодовій. Цю групу три роки тому заснували Ірина Плитин та Ліліана Нестеренко.
Це дуже гарне середовище для української молоді у Варшаві, яка потребує спілкування і прагне розширити своє коло друзів, а також нав’язати контакти, яких дуже бракує після приїзду в чужу країну. Тематика наших зустрічей – різноманітна: від історичної, духовно-психологічної до розважальної. Ми мали спільні поїздки, разом писали писанки, готували виставу на свято Маланки, спільно готували Щедрий вечір та ін. Ми маємо свій оргкомітет, який цього року очолює Оксана Демчук, а дівчата-засновниці нам допомагають. Дуже гарно, що отці василіани дозволили молоді проводити такі зустрічі в приміщенні монастиря. Учасникам групи це дає відчуття підтримки й усвідомлення, що вони тут не самі, у разі потреби вони мають до кого звернутися за порадою або допомогою. Особисто мені зустрічі дають багато – це насправді цікавий досвід. Тут я також знайшла багатьох нових друзів та знайомих.
Оленко, а як щодо твоєї нової ініціативи літературного клубу – звідки виникла ідея? Як часто ви збираєтеся?
Ця ідея виникла в мене і кількох моїх друзів. Ми вирішили обговорювати літературні твори, які читаємо. Я запропонувала зробити відкриту групу для обговорення творів сучасних українських письменників, яка збиратиметься раз на два тижні. Ми вибираємо особливі тексти сучасних українських авторів, які для багатьох учасників клубу стають справжнім відкриттям. Останній твір, який ми обговорювали – «Танго смерті» Юрія Винничука.
Оленко, Ти спілкуєшся з молоддю, яка приїхала до Варшави на навчання або тут працює. Які, на твою думку, головні причини їхнього приїзду? Як у твоєму випадку – чи бачиш своє майбутнє і можливість реалізуватися тут, чи плануєш повернутися в Україну?
Що стосується молоді, то більшість приїжджає сюди з думкою залишитись тут або їхати далі в Європу. Це загалом зрозуміло – зрозуміле бажання знайти себе, знайти кращі умови, у яких можна розвиватися. Як правило, їдуть сюди молоді люди, які хочуть чогось досягти, які мають якісь амбіції, які не зупиняються на досягнутому. Вони також їдуть за матеріальною незалежністю з огляду на сучасну нестабільну ситуацію в Україні.
На мою думку, молодим українцям потрібно їхати на Захід, відчути тамтешній стиль життя і спосіб мислення. Цікаво побачити те, що не можемо знайти в нас, спробувати смак іншої кухні, побачити інший стиль одягу, почитати іншу пресу, розширити світогляд через прості та повсякденні речі. І як би банально не звучала фраза Шевченка – «чужого научайтесь і свого не цурайтесь» – я вірю, що це правда. Потрібно навчитися чужого, щоб оцінити своє, бо, на жаль, своє ми часто не цінуємо, і цим принижуємо самі себе. Необхідно пізнати якнайбільше й повернутися додому вже з новим досвідом, щоб застосувати його вдома.
Хоч моє рішення може здивувати, проте я би хотіла повернутися в Україну. Після закінчення своїх студій, я би хотіла повернутись до Львова – викладати, займатися питаннями культурної пам’яті, питаннями ідентичності, досліджувати, якими українцями ми є насправді і покращувати враження про нас за кордоном.
Оленко, що б ти хотіла побажати нашим читачам?
Хочу побажати, щоб кожного дня Ви усміхалися й пам’ятали, що сонце є навіть коли ми його не бачимо. Коли за вікнами сіро – вмикайте позитивну музику і світло та пам’ятайте, що весна і літо вже близько. Працюйте над собою й шукайте оптимізм, радість і гармонію в собі – лише тоді все довкола почне змінюватися!
Ірина ПОЛЕЦЬ