Історія в польсько-українському контексті – це найчастіше площина «гарячих» дискусій про трагічне минуле часів ІІ Світової війни. Коли за неї беруться політики або радикали, то з’являються маніпуляції, мовляв, – ми були чесні, а за все погане відповідає друга сторона. Тому вкрай необхідно, щоб такими питаннями займалися фахівці з науковими надбаннями, які, використовуючи джерела, намагаються будувати об’єктивний образ минулого.
Саме до цього кола істориків належить представник української громади у Польщі Ігор Галагіда – працівник ґданського відділу польського Інституту національної пам’яті (ІНП) та професор історичного факультету Ґданського університету. У червні І. Галагіда з нагоди 15-ліття ІНП був удостоєний президентом Польщі Броніславом Коморовським державної нагороди – Золотого хреста Заслуги. Кілька днів пізніше у Президентському палаці історик отримав звання професора.
Як говорить Галагіда, історією він цікавився завжди, а ІІ Світова війна приваблювала його з часів початкової школи. У ґмінній бібліотеці він прочитав про неї всі книжки, а параметри «Спітфайрів» чи «Мессершміттів» знав напам’ять.
Черговий етап зацікавлення минулим настав у часи навчання в українському ліцеї у м. Лігниця, а відтак у Ґданському університеті на факультеті історії. Тоді Галагіда визначився зі спеціальністю – польсько-українські відносини у ХХ ст.
– Думаю, що ми, тодішні українські студенти, підсвідомо вибирали все, що було пов’язане з Україною, – говорить І. Галагіда і згадує своєрідну «премію» за національність: знання української мови давало доступ до літератури, якої частина викладачів не знала.
На думку Галагіди, зникнення цензури зробило історію цікавою для вивчення у 90-их роках, відтак зростання популярності теми польсько-українських відносин: «Захоплення можливістю взяти в руки документи, яких жоден історик раніше не бачив, залишилося до сьогодні. Це було задоволення, бо я був першим дослідником у цьому плані, який намагався створити суцільний образ польсько-українського минулого», – згадує історик.
У польсько-українському погляді на минуле запальним пунктом надалі залишається УПА. Для поляків українські партизани – виключно злочинці, а українці нещодавно на державному рівні визнали їх борцями за незалежність держави. Якщо в Польщі рішення Верховної Ради коментували як «глорифікацію злочинців», то І. Галагіда в офіційних коментарях наголошував на особливій вазі комплексу прийнятих декомунізаційних законів. На його переконання, ці врегулювання дають поштовх до тіснішої співпраці польських та українських істориків, яка за часів президент В. Януковича поступово завмирала. Це і обмін документами, і організація конференцій, виставок тощо. Закони, у яких дехто бачить «глорифікацію УПА», відкривають для всіх істориків українські архіви з документами з радянських часів. Це особливо важливе джерело, зокрема, з огляду на обмеження у доступі до цього роду матеріалів на території Росії.
На думку І. Галагіди, в оцінці УПА українська та польська історіографії ніколи не дійдуть згоди, але установлення фактів може зблизити позиції. У цьому контексті важливе є встановлення поіменних списків жертв з обох боків кордону: «Це не тільки наш моральний обов’язок, але й конкретна дія, котру жодна зі сторін не зможе заперечувати», – говорить І. Галагіда.
Сам він намагається порахувати українські жертви конфлікту на Холмщині. Зараз володіє списком більше 5 тис. прізвищ, над яким працює з вихідцем з української громади в Польщі Мирославом Іваником з Канади. Це своєрідна праця, бо йде трохи впоперек прийнятим поглядам польських істориків. Прикладом є село Сагринь, у якому 10 березня 1944 р. польські партизани з Армії крайової та Селянських батальйонів вимордували місцевих цивільних українців. Відомий історик ІНП Маріуш Зайончковський у своїх публікаціях твердить, що цього дня в селі загинули 234 людини. У свою чергу, з дослідження І. Галагіди виникає, що жертв було майже 600. М. Зайончковський на початку цього року на презентації своєї останньої книжки «Українське підпілля на Люблінщині в період німецької окупації 1939–1944» зізнався, що ширший доступ до матеріалів мав І. Галагіда і запропонував йому спільний аналіз списків жертв. Складення таких документів щодо жертв однієї і другої сторони – це праця, яка чекає історіографію в Україні в контексті Волинської трагедії. Процес необхідний для фахової дискусії та перевірки даних, оскільки, як відзначає І. Галагіда, у Польщі така праця має досить широкий масштаб.
Цікавими є й освітянські спостереження історика. Він переконаний, що викладаючи історію, треба відійти від схем: на молоду людину ніколи не зробить такого враження книжка, як образ. Можна вивчати минуле у вигляді коміксу, настільної гри чи комп’ютерної. В Україні таких засобів Галагіда практично не помічає, а Польща – дуже активна в цьому плані. Можна згадати про видану наприкінці червня польським ІНП настільну гру «7», присвячену 95-й річниці оборони Львова в 1920 р. від більшовиків. Раніше значну популярність здобула гра «Черга», яка віддзеркалює реалії «шопінгу» в Польщі в комуністичні часи.
На думку історика, в Україна повинен інтенсивно відбуватися процес боротьби з радянською спадщиною: «Як можна говорити про те, що комунізм був чимось поганим, коли на головній площі міста стоїть Ленін або Дзержинський. Це шизофренія, як і наявність радянської символіки на будинках державних установ», – відзначає І. Галагіда. У нього є й рекомендації для молодих істориків, які хотіли б досліджувати польсько-українське минуле: «Немає, наприклад, праць про те, як виглядало українське село на території сучасної Польщі. Дуже вартісні праці можна писати з пограниччя історії, етнології, культурології. Наприклад, як виглядало життя українців у містах, яким був їхній образ у тодішніх мас-медіа», – рекомендує І. Галагіда. На його думку, суперечливі теми – це одне, але що б не діялося у світі, люди все ж народжувались, кохалися та вмирали…
***
У науковій праці І. Галагіда займався також темою профспілки «Солідарність», комуністичним апаратом репресій, польською опозицією й особливо – історією Греко-католицької церкви в Польщі. Саме з цієї тематики зараз він працює над двома черговими книжками. Одна з них буде присвячена питанню жертв серед українського греко-католицького та православного духівництва у роки польсько-українського протистояння. Завдяки співпраці з отцями василіанами Галагіда хоче цього року видати спогади о. Павла Пушкарського, які є хронікою варшавського монастиря, парафії та життя громади. У дальших планах є праця про мешканців Ґданська в перші повоєнні роки. Серед останніх праць проф. І. Галагіди, зокрема, були: «Między Moskwą, Warszawą i Watykanem. Dzieje Kościoła greckokatolickiego w Polsce w latach 1944–1970» (Warszawa 2013), «Szkice z dziejów NSZZ „Solidarność” na Pomorzu Nadwiślańskim i Kujawach (1980–1990)» (Bydgoszcz–Gdańsk 2012), «Działania komunistycznych organów bezpieczeństwa przeciwko duchowieństwu greckokatolickiemu w Polsce (1944–1956). Dokumenty Bazyliańskie Studia Historyczne, t. 2» (Warszawa 2012), «NSZZ „Solidarność” Regionu Słupskiego (1980–1990). t. 2: dokumenty Komitetu Wojewódzkiego PZPR i Służby Bezpieczeństwa» (Gdańsk 2011) тощо.
Григорій СПОДАРИК