Це місто називають столицею моди та містом закоханих, воно надихало й надихає письменників, поетів, художників на створення шедеврів. Собор Нотр-Дам, Ейфелева вежа, Лувр, Монмартр і багато інших відомих місць французької столиці щороку приваблюють мільйони туристів з усього світу, в тому числі – з України. Але не всі знають, що Париж має свою унікальну українську складову і свого часу саме це місто стало прихистком для переслідуваних українських інтелектуалів.
Українська імміграція у Франції має довгу історію й сягає часів Київської Русі, коли Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого у ХІ столітті виходить заміж за французького короля Генріха І і стає королевою Франції. З собою до Парижа Анна привозить увесь свій почет та посаг з його найціннішою частиною – рукописами, серед яких, за даними деяких істориків, було й Реймське Євангеліє. За легендою, саме на ньому присягали французькі королі. Правда це чи ні – не відомо, але відомо, що саме завдяки Анні французи дізналися про культуру Київської Русі. ЇЇ тут і досі називають Анною з Києва (Anne de Kiev), а в містечку Санліс під Парижем все ще знаходиться Абатство Святого Вікентія, засноване Анною.
Загалом українську міграцію можна поділити на політичну, мистецьку, наукову та економічну. Усі вони мають дещо різні причини, свій час і свої історичні контексти, але кожна з них додала до українського Парижа свою незамінну складову.
Вихідці з України протягом століть впливали на політичне та інтелектуальне життя Франції. В часи козаччини дипломатичну та військову кар’єру тут зробив син автора першої української конституції Пилипа Орлика – Григорій, а в університетах Парижа та Страсбурга навчалося багато української молоді.
На початку ХІХ століття в Парижі мешкає кілька родин політичних переселенців, що тікають із Російської імперії через переслідування. Масова ж політична імміграція українців до Парижа починається у 20-х роках ХХ століття, коли після поразки Визвольної війни сюди приїздять військові армії УНР із родинами.
Одним із найвідоміших політичних біженців був Симон Петлюра – головний отаман та голова Директорії УНР. Після декількох років еміграції у Польщі, Австрії, Угорщині та Швейцарії, у 1924 році Петлюра оселяється в Парижі. Разом із родиною український політичний діяч живе в готелі в центрі Парижа, у Латинському кварталі. Цей готель, що знаходиться на вулиці Тенар, 7 (Rue Thénard), все ще приймає відвідувачів. Петлюра із однодумцями починає видавати український журнал «Тризуб», створює бібліотеку, яка, до слова, є першою українською бібліотекою в Європі. 25 травня 1926 року отаман УНР виходить із ресторану «Бульйон Шартьє» (Bouillon Сhartier), що й досі знаходиться на вул. Расін, 3 (rue Racine), кілька хвилин по тому в нього стріляють із пістолета на розі бульвару Сан-Мішель (boulevard Saint Michel) та вул. Расін (rue Racine). Смертельно пораненого Петлюру везуть до лікарні, що знаходиться неподалік, на бульварі Сен-Жермен (boulevard Saint Germain), але врятувати йому життя не вдається. Симона Петлюру поховали на кладовищі Монпарнас (Montparnasse). У приміщенні лікарні «Шаріте», в якій помер український лідер, сьогодні діє Українська греко-католицька церква св. Володимира, а у стіні, біля якої він лежав на ліжку, встановили поминальний хрест.
До слова, бібліотека, заснована Симоном Петлюрою, працює до сьогодні. Вона знаходиться на вул. Палестін (rue de Palestine) у 19-му районі Парижу. ЇЇ фонди перед Другою світовою війною нараховували близько 15 тис. томів, але під час війни книги було конфісковано, а бібліотеку ліквідовано. Після війни довелося збирати книги з нуля. Поруч із бібліотекою знаходиться Музей Симона Петлюри, де можна побачити особисті речі отамана УНР: сорочку зі слідами крові, у якій його було вбито, ремінь, пасмо волосся, нагороди, документи. Керує музеєм та бібліотекою Ярослава Йосипишин – донька бойового побратима Симона Петлюри.
Емігрував до Парижа і політичний опонент Петлюри та відомий український анархіст Нестор Махно. Рятуючись від смерті у протистоянні з більшовиками, йому вдається перетнути кордон із Румунією, а далі – дістатися до Парижа. Але життя в еміграції, як писав він, буде найтрагічнішим його досвідом. «Батько» Махно, відомий анархіст, що в Гуляй-Полі звик діяти, у Парижі ховався під прізвищем Міхненко і не мав можливості проявити себе в ролі лідера. Аби вижити та прогодувати родину, Махно береться за будь-яку роботу – плете капці з соломи, працює теслярем і працівником сцени Гранд Опера. Саме там знайомиться із українським кінорежисером Євгеном Деславом (Євген Слабченко), що заснував у Парижі товариство «Друзі українського кіно» («Les amis du cinema ukrainien»), яке пропагувало українські фільми за кордоном. Махно зустрічається в Парижі з Петлюрою та іншими діячами еміграції: за деякими джерелами, вони навіть планують спільний похід на Україну, який так і не здійснився. Нестор Махно помер від сухот і похований на цвинтарі Пер-Лашез (Cimetière du Père Lachaise). Урну з його прахом замурували в стіну Комунарів під номером 6686.
Українську складову має і наукове життя Парижа та його околиць. Сарсель (дослівно з французької sarcelle перекладається як «дика качка») був містечком на північ від Парижа, куди приїздили на полювання мисливці. Вони зупинялися в єдиному готелі – «Босіжур», який пізніше викупили та передали в користування українським науковцям. 1951 року тут було відновлено Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке до 1939 року існувало у Львові та було ліквідоване радянською владою. НТШ у Сарселі фактично стає Академією Наук в еміграції, бо тільки тут науковці з різних галузей, але передусім мовознавці, історики та філософи, могли без перешкод працювати над своїми дослідженнями. За свою працю вони отримували символічну винагороду, а тому, аби якось утримати себе та родини, повинні були обробляти земельну ділянку навколо будинку та вирощувати овочі. Кожен із них жив в окремій кімнаті колись мисливського готелю, а тепер наукового центру.
За час існування НТШ у Сарселі було видано Енциклопедію Українознавства, англомовну українську енциклопедію, численні довідники, журнали. В архіві товариства знаходиться близько 20 тисяч томів діаспорної літератури з усього світу, колекція мікрофільмів, старих фотографій, листів і документів. Товариство фінансувалося пожертвами діаспори зі Сполучених Штатів і Канади, але після проголошення Незалежності та повернення приміщення НТШ у Львові, фінансування практично припинилося й осередок у Сарселі почав занепадати.
Українські сліди можна відшукати і в культурному житті Парижа. Багато імен – як у ХХ столітті, так і зараз – пов’язані з Паризькою оперою. Киянин Серж Лифар (Сергій Лифар) – всесвітньо відомий танцівник та балетмейстер, що в 24-річному віці очолив балетну трупу Гранд Опера і багато років працював керівником цього театру, не покинувши його навіть у період окупації під час ІІ світової війни. Українському балетмейстеру завдячують відродженням французького балету, його називають засновником нового стилю танцю – неокласицизму. За час своєї 30-річної кар’єри Серж Лифар поставив більше 200 балетних постановок, створив Інститут хореографії при Гранд Опера, довго викладав історію й теорію танцю в Університеті Сорбонна та був ректором Університету танцю. Крім свого танцювального таланту, Серж Лифар – ще й непоганий художник, а серед його паризьких друзів – такі відомі постаті, як Пабло Пікассо, Жан Кокто, Марк Шагал та інші. Малювати колишній танцівник почав у 65-річному віці.
Паризький період мав у своєму житті й український художник і скульптор, основоположник кубізму в скульптурі Олександр Архипенко. У 1908 році він переїхав до Парижа, щоб навчатися в Паризькій школі мистецтв, а вже у 2010 році відкрив у французькій столиці власну школу, де розвивав свій напрям – кубізм у скульптурі. О. Архипенко жив у мистецькій колонії «Вулик» («La Ruche»), що знаходилася в Пасажі Данціг (Passage Dantzig) у 15-му районі Парижа і являла собою комплекс зі 140 художніх студій, які за символічну плату здавалися митцям-початківцям. Тут митець знайомиться із Амадео Модільяні та низкою інших відомих художників, в тому числі – з українським корінням. Багатьох із них пізніше назвали представниками так званої «Паризької школи».
Однією з таких його знайомих була Соня Делоне (справжнє ім’я – Сара Штерн) – українська та французька художниця й дизайнерка єврейського походження, народжена в Одесі, що здобула світову славу як представниця напряму арт деко – поєднання модерну та авангарду. Вона надихалася роботами Ван Гога, Гогена й Матісса, товаришувала з Гійомом Аполінером, Пабло Пікассо, Василем Кандинським, створювала театральні костюми, кераміку, вітражі, одяг та взуття. Соня стала першою художницею, персональна виставка якої відбулася в Луврі за її життя, а в 1976 році вона отримала найвищу нагороду Франції – орден Почесного Легіону. Її роботи можна побачити в найвідоміших музеях світу, а її іменем названо вулицю в Парижі.
Після Другої світової війни в столиці Франції опинилося багато акторів українських театрів, які рятувалися від репресій, серед них – колишня акторка театру «Березіль» Наталія Пилипенко. Їй вдалося згуртувати навколо себе українських акторів і створити у французькій столиці «Українську театр-студію», що відіграла десятки спектаклів українською мовою.
Писати про український Париж можна безкінечно, а щоб його дослідити – точно не вистачить відпустки, але спробувати таки варто. Для багатьох із цих людей Париж став лише тимчасовою зупинкою, а для інших – шансом на життя та свободу слова й творчості. Багато імен, деталей, фактів, локацій і документів безслідно зникло. Ми вже ніколи не відтворимо повної картини, але ще й досі можна знайти деякі вулиці, споруди та кав’ярні, що пам’ятають події сторічної давності, можна перечитати пожовклі сторінки книг, листів і документів із музею чи української бібліотеки та уявити собі Париж, яким він був тоді, для цих людей. Тому поціновувачам тематичних подорожей або ж тим, хто втомився від натовпів навколо Ейфелевої вежі чи інших туристичних місць, раджу роззирнутися навколо, купити круасанів у найближчій пекарні та вирушити на пошуки справжнього українського Парижа.
Юлія ЛАЩУК