Три місяці у Варшаві, три місяці нового життя. Друзі та родичі мало не щодня запитують, чи вже звикла, адаптувалась, призвичаїлась. Відповідаю: в еміграції, мабуть, це процес довготривалий і чи закінчиться він взагалі коли-небудь?
Навіть якщо ти готувався до переїзду, облаштовував ґрунт для нового життя і побуту та емоційно налаштовувався ледь не щодня – все одно просто не буде. Особисто у мене досі домінує фонове відчуття смутку та туги за близькими людьми, за рідними стінами, звичними маршрутами та речами, яким до переїзду ти навіть не надавала такого значення, але цінність яких зрозуміла тільки тоді, коли залишилась без них. Часто було таке – брала до рук телефон, аби задзвонити до когось, запитати як життя чи просто розповісти як минув мій робочий день і застигала, наче желе чи холодець на пласкій тарілці від чіткого розуміння – тут тобі немає кому подзвонити. Принаймні поки що. Тому у перші тижні я стала сама собі хорошим співрозмовником, почала пильніше прислуховуватись до себе і стала помічати значно більше. Вочевидь, стала уважнішою, спостережливішою, чуттєвішою.
З часом емоційні враження від переїзду стираються, вже не стають такими яскравими, тому раджу усім записувати абсолютно все, що відбувається всередині у перші ж дні нового життя. Невідомо, чи ще колись ви переживете щось подібне, адже саме тут і зараз, у цю мить ви змінюєтесь, метаморфози, які відбуваються всередині, можливо, більше ніколи не повторяться, але те що вони залишать слід, викрісталізують вас, змінять – стовідсотковий факт! І це той факт вашого життя, який варто записати, бо впевнена – навіть завтра ви вже не будете тим, ким є тут і зараз.
Що ж найперше привабило мене у Варшаві? Її зелень та простір – величезна кількість парків, скверів, лісів. Місто зелене, затишне і комфортне. А у перші тижні дуже дивують і тішать сороки, ворони, горобці – страшенно галасливі, особливо о 4 ранку. Тішать качки маленьких озерах чи у каналах, які дуже призвичаїлись до міського життя.
Ритм життя у Варшаві, як у місті-столиці, істотно відрізняється від київського столичного ритму. Власне, саме через натовпи люду й тісняву в громадському транспорті, мені Київ ніколи і не подобався, як людині з маленького провінційного міста, яка звикла до спокійного життя. Тому темп життя Варшави мені багато у чому нагадує Чернівці – тут навіть якщо хтось кудись і поспішає, то своїм поспіхом не напружує нікого іншого, тут всі поспішають повільно. Тому і вперше за всі мої свідомі роки життя користування громадським транспортом не є стресовою справою. Їхати метро, трамваєм чи автобусом – це просто чергова маленька подорож містом. Найцікавіше починається тоді, коли треба дістатись туди, де ти ще жодного разу не був. Прокладати маршрут приємно, адже можна скористатись багатьма видами транспорту і всі вони завжди приїздять вчасно і за розкладом.
Насправді все найцікавіше починається у дорозі, коли перед тобою один за одним виринають нові затишні вулички, цікаві за архітектурним задумом будинки – нові мікрорайони Варшави. Кожне таке добирання особисто для мене – це нові враження, нові емоції і нове чергове відкриття та пізнавання міста. Ось так, день за днем, місто починає по-трішки показувати свої різні кольорові привабливі сторони. Варшава неймовірна різна – атмосферна Прага, де навіть повітря зовсім інше, завжди людяна, наче мурашник, але дуже причепурена «Старувка», домашня Бялоленька, затишні та спокійні Старі Бєлани і ще зовсім невідомі мені Влохи чи Кабати. І навіть при всій своїй строкатості Варшава неймовірно цілісна. Мені віриться і навіть відчувається, що тут усі, абсолютно без виключення, почуваються добре і що найголовніше – безпечно.
Пізнавати щодня нові речі у чужому місті та в чужій країні – це щоденна перемога над собою. Подолання внутрішніх страхів справа нехай і не проста, але привітні поляки допомагають асимілюватись і стати частиною їх життя. Не даремно їх часто називають pomocni – ті, хто допомагає. Навіть мовний бар’єр чи страх заговорити зникає, бо поляки з розумінням і тактовно ставляться до мігрантів. Принаймні, до свого щастя, іншого я не зустрічала. З інших спостережень – вони усміхнені, багато займаються спортом – тут це доступно, і люблять добре відпочити у п’ятницю.
За кілька місяців Варшава стала моїм домом і я вдячна їй за це. Так само, як і кожному, хто допоміг мені створити цей маленький власний простір затишку, відчуття безпеки, радості, позитиву та віри у великі звершення та успіх. І до чого ж приємно було після двохтижневої відпустки повертатись додому – до Варшави, зрозуміти, що рідні стіни там, де ти їх сам собі створиш і дякувати Всесвіту за кожну мить, за кожну людину, за кожен новий досвід та урок, які роблять нас сильнішими та кращими.
Оксана ДЕНИСЮК