Уже через кілька місяців у Польщі розпочнуться заходи з ушанування жертв Волинської трагедії 1943 року – страшної сторінки українсько-польських взаємин ХХ століття. Хоч минають 70-і роковини відтоді, коли стався цей кривавий конфлікт, на жаль, до сьогодні він виливається в емоційно-агресивну дискусію поляків з українцями.
Згідно з опитуванням Центру вивчення суспільної думки (CBOS), проведеного в 2003 році, 49% поляків так і нічого не знають про Волинь, але в річниці вшанувань трагедії її тематика набуває значного розголосу, стає однією з ключових у багатьох ЗМІ. Завдяки такій «масовій» медіа-інформації польське суспільство має можливість більше дізнатись про події, чого не скажеш про українців, які практично нічого не знають про українсько-польський конфлікт часів Другої світової війни, оскільки в Україні Волинська трагедія не є предметом публічних дискусій.
Конфлікту передували досить складні історичні події. У міжвоєнний період частина українських земель, у тому числі й територія Західної Волині, належала Польщі. Саме в цей час загострилися відносини між українцями й поляками. Хоч до особливих антагонізмів не доходило, але переваги, які отримали польські землевласники, викликали в українського населення невдоволення. Загалом політика Польщі щодо українців у період 1918–1939 років зводилась головним чином до умиротворення нацменшини, часто насильницьким способом. Тож сумнозвісні події на Волині 1943 року стали одним із наслідків такої політики польської адміністрації.
У липні 1943-го на території Волині відділи УПА почали каральні акції проти польського населення. Історики називають різні причини цього масового вбивства поляків. Українські дослідники насамперед шукають пояснення, чому українські повстанці так жорстоко винищували представників польського народу. Надалі дискусійним залишається питання, яка ж сторона першою поклала початок цим трагічним подіям. Як вважає відомий український історик Ярослав Грицак: “кожна сторона (українська і польська авт. виділення) має рацію лише почасти, бо до загальної правди можна наблизитися, лише склавши ці часткові рації докупи. Й ті дослідники, які прагнуть об’єктивного пізнання історії, мають бачити й приймати обидві рації”.
Як правило, польські історики заперечують те, що до початку масових вбивств на Волині влітку 1943 року польська Армія крайова знищувала українське населення на українсько-польському пограниччі. Саме це могло бути однією з причин того, чому навесні 1943-го крайовий провід ОУН прийняв рішення про очищення території Волині від поляків, яких на той момент, за різними даними, налічувалось 15–20% від всього населення. Коли приймалося це рішення, німецька армія зазнавала нищівних поразок від радянських військ, відступала на всіх фронтах. Керівники ОУН боялись, що з відходом німецької адміністрації поляки заявлятимуть свої претензії на Західну Україну, зокрема на Волинь, де, за статистикою, їх проживало досить багато. Таким чином, щоб перешкодити намірам Польщі повернути Волинь, було вирішено винищити все польське населення на цій території.
Жахливою ця трагедія була ще й тому, що в каральних акціях відділів УПА брало участь також і мирне населення. Здебільшого люди були заохочені ідеєю отримати у володіння землі вбитих поляків, зрештою, крайовий провід ОУН потім розподіляв між українськими селянами землі загиблих.
Після масових каральних акцій, проведених українцями, відповідні дії стосовно українців розпочала польська Армія крайова. Варто підкреслити, що жертв із українського боку було значно менше, хоч самі акції містили не менш жорстокі методи. Тому липнево-серпневі події на Волині дали поштовх до масштабного українсько-польського конфлікту 1943–44 років, який безпосередньо стосувався мирного населення. Жертвами ставали прості люди, які зазвичай до цих подій навіть не замислювалися над своєю національністю і над тим, що їхній сусід чи навіть родич може бути для них найбільшим ворогом, бо є представником іншого народу. Але історії відома й героїчна поведінка одних і других – часто українці переховували в себе поляків, а поляки – українців.
Беззаперечним є факт, що будь-яке винищення мирного населення, ще й таким жорстоким чином, виправдати не можна, але не варто маніпулювати кількістю жертв. Чимало польських досліджень побудовано на свідченнях очевидців, мемуарах, щоденниках, а в таких працях однозначно буде подано завищене число загиблих поляків, адже будь-яку трагедію наша психіка часто перебільшує. Щобільше, часом вказується число загиблих поляків, яке значно переважає реальне довоєнне населення регіону. Польські історики називають у середньому 50–60 тис. польських жертв, натомість українські дослідники схильні вважати достовірнішою цифру 30 тис. У будь-якому разі питання підрахунку жертв загиблого польського населення залишається відкритим, воно потребує ще скрупульозного та фахового вивчення. З українського боку під час українсько-польського конфлікту в 1943–44 роках, за різними даними, загинуло від 10 до 20 тис. осіб.
Саме з подіями Волині пов’язаний негативний образ українців, який довго домінував у польському суспільстві – українців як бандитів і різунів. Добре, що цей образ відходить у минуле, а історія цих трагічних подій має шанс позбутись негативного емоційного навантаження. Як правило, для цього треба небагато – залишити дискусію професійним історикам і не змішувати історію з політикою. Варто було б організувати спільні дослідницькі групи, які б змогли якісно вивчити весь корпус джерел без упереджень та оціночних суджень. Можливо, цим займеться наступне покоління дослідників, у яких історична пам’ять про ці події не матиме негативного емоційного характеру.
Ольга ПОПОВИЧ