«Він кохав свій рідний Львів, хотів приїжджати сюди без прикордонного контролю, адже хотів бачити Україну в Європейському Союзі», – говорив головний редактор видання «Gazeta Wyborcza» Адам Міхнік під час урочистого відкриття меморіальної дошки в пам’ять видатного польського діяча, поборника українсько-польського примирення Яцека Куроня.
На будинку на вул. Стрийській, 38 в місті Лева, де народився відомий поляк, від 6 липня висить табличка: «Яцеку Куроню – польські та українські друзі».
Куронь народився в 1934 році, але під час Другої світової війни родина Куронів змушена була переселилася на територію нинішньої Польщі. У комуністичний період Куронь став активним діячем незалежної профспілки «Солідарність». «Яцек Куронь, незалежно від середовища польської еміграції, дійшов до висновку: українці – це головні друзі поляків у боротьбі, а тому потрібно шукати дороги примирення у складних історичних питаннях», – каже польська публіцистка Ізабелла Хруслінська, одна з ініціаторок цьогорічної львівської зустрічі в пам’ять Куроня. До Львова в липні приїхала велика кількість представників ліберальної інтелігенції: вони не тільки згадували великого поляка, а й говорили про сучасність польсько-українських взаємин.
Радикали
Говорити дійсно є про що. «По обидва боки кордону активізувалися представники радикальних середовищ, а тому наша частина еліти має цьому протидіяти», – підкреслює український публіцист Микола Рябчук. З ним згідна більша частина учасників львівської зустрічі. У Польщі члени так званих кресових середовищ (частина поляків, що є вихідцями або нащадками вихідців з Західної України та Білорусі) вимагають чергових актів покаяння від українців: передусім за криваву війну на Волині 1943 року. У свою чергу, явно неприязну полякам політику пропагує популярна в Галичині партія Олега Тягнибока «Свобода».
У чому причина?
На думку українського історика Ігоря Ільюшина, радикалізація польських сил в питаннях польсько-українського минулого є закономірним продовженням того, що в Україні не говориться про трагічну спадщину, навіть навпаки: її замовчують. Натомість радикалізація сил в Західній Україні є наслідком подібних процесів у Польщі.
Передусім ідеться про питання Волинської трагедії: напевне, кожен із нас, хто приїхав до Польщі, якщо й не чув про неї раніше, то почув на новому місці проживання. У Польщі, на відміну від України, про неї пам’ятають досить добре. Це була запланована операція УПА – на світанку 11 липня 1943-го українські відділи одночасно напали на 99 сіл в трьох повітах Волині. Метою УПА була «зачистка» території від поляків: за досить короткий період було винищено кілька десятків тисяч людей. Часто втікачі з Волині й Східної Галичини бігли на Захід, тобто на терени сучасної Польщі. Таким чином, вістка про Волинську трагедію швидко рознеслася по всій країні. Нині в Польщі ще живі свідки лихоліття: закономірно, що їм ця рана болить і болітиме завжди.
Історики не можуть одностайно визначити характер трагедії. Частина українських дослідників підкреслює те, що це була братовбивча війна, у якій польська Армія крайова чинила такі ж самі злочини, що й УПА (польські вояки тоді теж вирізали кілька українських сіл). Натомість частина польських дослідників наголошує, що «Волинська різанина» – це геноцид польської нації. Про «ознаки геноциду» говорить постанова Сейму Польщі від 2009 року.
Шукаймо дороги
Варто наголосити: пам’ять поляків «про Волинь» є досить специфічною. Комуністична пропаганда використовувала рану народу для того, щоб показати, якими злими є «бандерівці» й загалом українці. Почасти стереотип «українця-різуна» живий до сьогодні.
На липневу зустріч пам’яті Яцека Куроня у Львові завітав, попри важку хворобу, кардинал Любомир Гузар. Він стояв біля джерел польсько-українського діалогу в нові часи: та ієрарх звернув увагу, що тепер примирення зайшло в глухий кут. «Задумайтеся над тим, яким чином продовжити справу Я. Куроня!» – закликав колишній очільник УГКЦ. Йому відповіли, що крім історичного діалогу й примирення, для українців актуальною залишається справа віз. Скасування візового режиму просто потребує громадянське суспільство України – переконує польська й українська інтелігенція: якщо буде вільний обмін думками, спілкування простих європейців і українців – то українська громадськість сама собою європеїзуватиметься. Нині ці процеси, хоч і відбуваються, та все ж повільно: західні звичаї в Україну приносяться завдяки мігрантам, студентам, представникам третього сектору, що були на Заході.
«Інтеграція України в європейську спільноту – це добре, але мусимо за цими справами не забути про наше трагічне минуле», – сказав пізніше у розмові зі мною польський євродепутат Павел Коваль.
Але минуле нас не забуде. Наступного року – 70-а річниця трагедії на Волині, до якої певні радикальні організації готуються вже давно. Нас, громадян України, у Польщі кількасот тисяч. Маємо знати про цю подію, розуміти біль поляків, але водночас наголошувати, що ненависть – це не генетична ознака українців. Кожен із нас – це посланник українського народу: тож будьмо вартовими примирення!
Дмитро АНТОНЕНКО