Дебальцеве 2015 – 2016 - Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Дебальцеве 2015 – 2016

0

Незабаром минає два роки від початку неоголошеної війни на Сході України. Війни неофіційної: Київ говорить про російську агресію, однак конфлікт в Україні офіційно називають антитерористичною операцією.

Тим часом війна перетворилася на позиційну, коли сторони з різною інтенсивністю обмінюються вогнем. Вже багато місяців учасники не ведуть інтенсивний обмін вогнем. У щоденних донесеннях штабів АТО та бойовиків озвучують кількість обстрілів. Однак, вочевидь, сьогоднішні втрати значно менші від тих, які фіксувалися ще рік тому.

Дебальцеве, січень – лютий 2015

Остання велика битва розігралася під час наступу на Дебальцеве бойовиків, які користувалися підтримкою російських регулярних відділів. Українські загони фактично потрапили в оточення після багатоденних інтенсивних боїв з масовим використанням танків та артилерії.

Коли у січні 2015 року я приїхав у святковий період до Дебальцева відвідати українські позиції ніщо не обіцяло, що ця територія перетвориться на поле важкої битви. Хоча з точки зору військової справи українські солдати були у невигідній позиції – вони дислокувалися у мішку, який противник міг легко відрізати. Зрештою так і сталося. Однак тоді у січні солдати була налаштовані оптимістично. Між тим щоденні канонади артилерійських обстрілів та сполохи градівських ракет, які вибухали недалеко від міста, свідчили – противник підійшов дуже близько.

18 лютого я знову поїхав до Дебальцева дорогою з Артемівська, однак до міста не вдалося доїхати. Українські солдати відступали.

– Я воюю від квітня минулого року, був у першій хвилі мобілізованих. Останні днів був там. Вдалося!, – радісно розповідав солдат з позивним «Джонні» по дорозі на Артемівськ від сторони Дебальцева. Він та його колеги мали чорні обличчя, напевно не милися вже кілька днів. Але вони були щасливі, що їм вдалося вирватися звідти. А тим часом приїжджали чергові транспортери та машини з тими, кому вдалося вийти з дебальцевського оточення.

Проте раділи не всі. Перед будинком моргу в Артемівську того дня лежало десять трун, а неподалік від них кілька пластикових мішків. Поряд з ними у контейнері – закривавлені військові куртки. Того ж дня до моргу привезли останки двадцяти вбитих солдатів.

В дійсності українські втрати у районі Дебальцева були значно більші.

– Ми навіть не усіх живих могли забрати. Розумієш!? Ми виїжджали на БТРі, двадцять осіб, і в певний момент я побачив, як в окопі нам маше наш солдат. Але ми не могли його забрати. Їхали на максимальній швидкості від танковим обстрілом. Цю картину я запам’ятаю до кінця свого життя. Ми його залишили! – зі сльозами в очах розповідав Олег з 128 бригади, який вижив. 

Тягар війни

Дебальцеве – не єдина поразка українських солдат на початку 2015 року. Після кількох місяців запеклої оборони ті з українських «кіборгів», котрі залишилися в живих, покинули Донецький аеропорт.

Там також тривали жахливі бої за участі важкої артилерії. Коли під кінець січня я приїхав в район аеропорту, де спостерігав над роботою українськой аеророзвідки, практично три дні ми щогодини лежали на землі, а поряд вибухали снаряди важкої артилерії.

Там я став свідком драматичних моментів – геройства і страшного обличчя війни, того, що вона робить з людьми.

– Я в полон не беру. Одного разу попався мені бойовик, котрий сказав що він з Тернополя. Я запитав, навіщо він пішов воювати на сторону сепаратистів. Той розповів, що має велику родину і хотів заробити гроші. Додому він не повернувся, – спокійно розповідав мені український солдат на прізвисько «Снайпер». Професіонал, який раніше двічі був в Іраку з українським контингентом.

Інший, молодий хлопець, походив з Донецька. Він заряджав свій автомат, збирався на завдання. Ми була за кілька кілометрів від його рідного міста. Задзвонив телефон.

– Я вам раджу менше дивитися російську пропаганду. – Під час розмови він явно розізлився, після чого одразу відключився.

Без зайвих питань з мого боку він сказав: – Розумієш, мої батьки залишилися в Донецьку і підтримують сепаратистів.

Таких як його батьки, я бачив чимало у Дебальцево, яке тоді ще контролювали українські сили. Це типове постсовкове містечко, значна частина мешканців якого так і не оговталася після розпаду СРСР. І в 2015 році вони досі зависли десь на межі кінця 80-х і початку 90-х.

Битва за Дебальцеве завершилася підписанням так званих других мінських угод, в яких першим номером йшло припинення вогню. Щоправда у наступні кілька місяців продовжилися інтенсивні бої за Широкине недалеко від Маріуполя. Село практично зрівняли із землею. Обстріли із важкої зброї продовжувалися. І лише від вересня вдалося досягти часткового припинення вогню, завдяки чому використання важкої артилерії значно зменшилося. Від жовтня обидві сторони почали відводити важку зброю – танки та артилерію від лінії фронту.

Щоправда, як сказав мені один з українських танкістів під Кримським у Луганській області: «Нам потрібна максимум година, щоб повернутись на початкові позиції».  

Дебальцеве рік потому

До сьогодні обидві сторони звинувачують одна одну у використанні забороненої зброї, однак обстрілів з важкої артилерії вочевидь поменшало. Це не означає, що на фронті тихо.

У грудні 2015 року у Донецьку в районі залізничного вокзалу, який розташований відносно недалеко від аеропорту, було чути обстріли. Вечорами їх чули навіть у центрі, а спорадично і вдень. Дивна, неоголошена війна у напівприспаному стані триває досі.

З Донецька до Дебальцева їхати приблизно півтори години. По дорозі ви проїжджаєте кілька блокпостів бойовиків. Однак це не схоже на минулорічний контроль. Тоді закордонний журналіст викликав підозру, його докладно перевіряли. Тепер, часом, і документи не перевірять, і все обмежиться загальним face control.

Дорогою ви побачите знищені вщент мости та віадуки. Однак по-справжньому оцінити складність минулорічних боїв можна лише у невеликій місцевості недалеко від Донецька – Вуглегірську. Розстріляні та спалені будинки у центрі міста досі справляють прикре враження.

В’їзд до Дебальцева тепер не впізнати. У січні 2015 року тут стояв український блок-пост та кілька будинків. Тепер свій контрольно-пропускний пункт мають бойовики. Однак з усіх знайомих споруд залишилася таблиця з цифрами, скільки кілометрів до інших міст. А ресторанчик, де грілися українські солдати, перетворився на згарище.

Сліди боротьби помітні і в центрі міста. Знищені або пошкоджені будинки. Ще більше їх на околицях. Деякі зруйновані вщент.

На вулицях досі лежать уламки градівських снарядів. На вул. Польовій між розбитими будинками – колишні українські позиції. У багатьох вцілілих хатах мешканці виставили у вікнах ікони. За будинками – два знищені українські танки. Дивно, що вони досі там стоять, адже більшість пошкодженої зброї одразу вивозили. Однак підійти до них – справа ризикована. На Донбасі вздовж лінії розмежування досі чимало мін.

– Це вже моя третя війна. Першу пережив, коли працював в Іраку. Другу – у моїй рідній Боснії. Третю – тепер у Дебальцеві в Україні, куди я переїхав кілька років тому. Жінка звідси походить, – розповідає Душан, який оселился в Дебальцеве кілька років тому.

Між тим у Дебальцеві сепаратистська влада ремонтує школи, садочки та лікарню. Допомагає Росія. Видно, це дещо показовий проект. Але до міста справді повернулися більшість мешканців. В одній з місцевих шкіл вивішений розклад уроків. В ньому присутні українська мова та література, але в новій системі це вже іноземні мова та література.

У центрі міста на сходах, що ведуть до тимчасового будинку місцевого музею, висить плакат. А на ньому – цитата з вірша Володимира Сосюри українською мовою: «Дебальцеве моє, колиско днів моїх…». На поверсі виставлені експонати, пов’язані з українським поетом, який народився власне у Дебальцеві. Однак тут же, поруч – виставка фотографій з війн у Чечні, Грузії, Косово, спонсорована фондом головного кремлівського режисера Нікіти Міхалкова.

У грудні у Дебальцеві та Горлівці, яку також контролюють бойовики, ОБСЄ відкрила свої пункти. Таке розширення моніторингової діяльності свідчить про досить спокійну ситуацію. Однак цей спокій буває обманним, у чому кілька днів тому, 16 січня, могли переконатися співробітники місії ОБСЄ, чий автомобіль недалеко від Донецька обстріляв снайпер.

Петро АНДРУСЕЧКО
Дебальцеве – Донецьк – Київ

andrusieczkoПетро Андрусечко – польський етнограф, політолог, публіцист і журналіст українського походження. Головний редактор «Українського журналу». Співпрацює з низкою польських ЗМІ. Журналіст року 2014 за версію Grand Press за «за репортажі з України, в яких він детально описував події з різних точок зору; а також за професіоналізм, знання та мужність; за матеріали з місць, куди не кожен міг би дістатися».

Share.