Ірина Вікирчак – українська поетеса, перекладачка та менеджерка культури. У списку її творчих досягнень – видані друком власні поетичні збірки та переклади з англійської художньої літератури: прози та поезії. Ірина – засновниця Міжнародного фестивалю оповідання Intermezzo, екс-директорка фестивалю поезії Meridian Czernowitz. Була кураторкою українських заходів в рамах міжнародних літературних фестивалів у різних країнах світу, зокрема, Польщі, Німеччині та Нідерландах.
У 2019 році Ірина Вікирчак отримала пропозицію стати асистенткою польської нобелівської лауреатки Ольги Токарчук та переїхала до Вроцлава, де пропрацювала на цій посаді два роки. Про свій досвід роботи із польською нобелісткою, залаштунки нобелівського тижня, про власні творчі пошуки і нову поетичну збірку, а також про те, що досі пов’язує її з Польщею – Ірина Вікирчак у розмові з «Нашим вибором».
Минув рік, відколи ти перестала працювати з Ольгою Токарчук. До цього ти встигла попрацювати з нею два роки. Нагадай, як все починалось?
Я приїхала до Вроцлава у жовтні 2019 року одразу після присудження Нобелівської премії для Ольги Токарчук, а з листопада я вже повноцінно працювала за контрактом у Вроцлавському домі літератури, де виконувала роль координаторки до співпраці між Вроцлавським домом літератури і Фундацією Ольги Токарчук – інституцією, яка лише створювалась у той час.
Чи робота з Ольгою стала переломним моментом у твоєму житті?
Я мешкала у Львові, коли отримала смс від Ольги. Цей переїзд до Вроцлава (який зрештою став моїм другим домом), все поставив на свої місця у моєму житті. Так, ніби я чогось чекала, відчувала, що щось має відбутися, і нарешті це відбулось – пазл склався.
Я дуже ціную досвід співпраці з Вроцлавським домом літератури як інституцією і досвід буття особистою асистенткою Ольги Токарчук. Особливо цінно, що все це сталося на початковому етапі підготовки до створення Фундації Ольги Токарчук і на початку підготовки до нобелівського тижня.
Підозрюю, що нобелівський тиждень був одним із найяскравіших спогадів у твоєму житті.
Я здаю собі справу з того, наскільки мені пощастило мати цей досвід. З одного боку, я дуже важко тоді працювала й це вимагало від мене великих зусиль: не було коли спати, треба було дуже швидко всього вчитися просто на ходу. Незважаючи на це, мені вдалося насолодитися цим процесом завдяки тому, що Ольга включила мене у список гостей. Це було дуже гарним жестом з її боку. Відтак, я мала змогу потрапити на банкет і все побачити на власні очі.
Що тобі запам’яталось найбільше?
Найцікавіше було зазирнути за лаштунки вручення Нобелівської премії. Цікавим був перехід від того, що відбувається перед камерами до того, що відбувається, коли камери вимикаються. Церемонія вручення премії, яка проходить у Стокгольмській філармонії, транслюється на весь світ. Частиною церемонії є банкет, трансляцію з якого теж можна переглянути з усіх куточків світу. Натомість після банкету камери вимикаються і гості переходять до танцювальної зали. Це дуже гарне місце, про яке я раніше не чула й не бачила на фото. Це – величезне приміщення з дуже високим склепінням, усе викладене позолоченою мозаїкою у візантійському стилі. Ця мозаїка нагадала мені нашу Оранту з Софії Київської. Ця зала – дуже особливе місце, тут можна було просто спілкуватись і насолоджуватись.
Все, що відбувається довкола нобелівської церемонії, змушує тебе постійно перебувати в оточенні неймовірних людей. Ті люди, котрі були у залі, є дуже цікавими особистостями. За кілька крісел від мене сидів Емір Кустуріца, а з іншого боку – власники Wydawnictwa Literackiego. За столом на банкеті поруч з нами сиділи люди, які виїжджають на полювання зі шведською королівською родиною. Причому, зовсім не відчувалось напруги. Усі із задоволенням знайомились одне з одним і спілкувались. Для всіх, хто туди прийшов, це було величезне свято, отож люди перебували у дуже піднесеному настрої. Для усієї Швеції ці дні – найяскравіші, на них шведи чекають з великим нетерпінням. Мешканці влаштовують у власних домівках вечірки, щоб спільно дивитися трансляцію з вручення Нобелівської премії, печуть торти, збираються родинами, святково вбираються. На додаток, це був передріздвяний період і Стокгольм мене приємно здивував, адже я очікувала побачити скандинавську метрополію, а, незважаючи на холод і темряву більшість часу, побачила дуже затишне і красиве місто.
Загалом усе було дуже урочисто. Всілякі дрес-коди і дотримування усіх протоколів з одного боку створювало певні обмеження, а з іншого – надавало відчуття урочистості. Згадую, як ретельно ми готували вбрання для Ольги, яка, до речі, була співавторкою концепції своєї сукні. Її образ прикрашали спеціальні рукавички та комірець – данина поваги суфражисткам. Відтак, і сукня, і промова, у якій вона дякувала всім жінкам, завдяки яким і змогла досягти цього успіху – все доповнювало одна одну. Уся концепція була добре продумана, але не позбавлена легкості. Підготовка до урочистостей почалась за два місяці. Сам Нобелівський тиждень став для нас усіх великим святом і великою приємністю.
Як на тебе вплинув дух жіночої сили й можливостей, який випромінює Ольга?
Працюючи з Ольгою, я відчувала велику солідарність на дуже глибокому рівні, який навіть не потребує артикуляції. Цей досвід був подарунком, який залишиться зі мною на все життя. Найбільше мене надихнуло те, що Ольга прийшла до цього успіху, покладаючись на свою інтуїцію і свої творчі інстинкти. Вона покинула роботу психотерапевта у Варшаві, довірилася собі і занурилась у творче життя. Вона робила це стабільно розмірено, з вірою у себе, з любов’ю до писання, з любов’ю до своїх персонажів і книжок, пишучи, як їй каже серце, а не канон, правила чи мода. Вміння так добре слухати себе за 30 років творчості привело її туди, де вона є зараз. У сучасному світі для цього потрібна не лише відвага, але і глибока довіра до всесвіту. Така поведінка людям зараз зазвичай не притаманна: нам треба виживати, заробляти гроші, будувати кар’єру, писати так, щоб читачам подобалося, вести соцмережі, щоб збирати лайки й будувати популярність. А для Ольги популярність ніколи не була самоціллю. Для неї було важливим бути в гармонії з собою і своїми внутрішніми творчими течіями. Вона виявилась достатньо чутливою людиною, щоб їх прийняти, і достатньо відважною, щоб слідувати за ними.
Чи здивував тебе ентузіазм, із яким українці у Польщі сприйняли твоє призначення асистенткою нобелівської лауреатки?
Я не здавала собі справу з того, наскільки ця моя робота стане важливою для українців у Польщі. Коли у мене почали брати інтерв’ю, особливо для українських медіа, я зрозуміла, як українцям, котрі живуть в еміграції у Польщі, буває складно через те, що вони втрачають свій статус, переїжджаючи в іншу країну. А таке буває дуже часто. Мене дуже сильно зворушило те, що саме від українців я нерідко чула: те, що я стала асистенткою Токарчук, змінює загальний імідж українців і українок, котрі живуть у Польщі, бо показує, що жінки приїжджають сюди не лише прибирати, а чоловіки не лише будувати, що вони можуть ще й займати якісь важливі посади, працювати на важливих для польського суспільства роботах. Якби можна було щось змінити, можливо, я би більше працювала з українською спільнотою у Польщі. Однак, більшість планів знищила паднемія ковіду.
Знаю, що під час пандемії ти прочитала всі книжки Токарчук. Яка сподобалась найбільше?
Я взагалі дуже люблю жанр оповідання, тому що це – конденсована розповідь на обмеженій кількості простору, коли автор має розказати цілу історію, змалювати цілий світ, у якому вона розгортається. Тож я велика шанувальниця оповідань Ольги. Але якщо йдеться про романи, то найбільше враження на мене справили «Книги Якова». По-перше, для мене це був знак, що я освоїла польську, а по-друге, я досі дивуюся тому, що одна людина може написати книжку, таку складну за своєю структурою і за дослідженнями (які треба було провести), з філософськими підтекстами, релігієзнавчим і історичним підгрунтям – створити таку величезну павутину з тих усіх історій і скласти це все в один роман. Це такий magnum opus і дуже важлива книжка для всієї Центрально-Східної Європи.
Оскільки ти також творча людина – перекладачка, поетка, розкажи, чи під час роботи для Ольги, ти мала змогу займатися власною творчістю? Нещодавно у Польщі вийшла друком твоя збірка віршів у перекладі Анети Камінської.
Під час кількох місяців інтенсивного локдауну я почала працювати над своїм романом, який я сподіваюсь колись дописати, досліджувала природу власної творчості, почала робити паперові колажі, зокрема для того, аби допомогти собі з писанням.
У цей час я також укладала свою поетичну збірку під назвою «Альгометрія», котра спочатку вийшла у Києві українською мовою у 2021 році. Місяць тому вона також вийшла у Польщі у двомовній серії видавництва «Аустерія».
Я дуже рада, що ця книжка дочекалася локдауну. У ній є такі вірші, які писалися протягом десяти років. Збірка складається з трьох частин: «Альгометрія», «Антропологія» і «Амнезія». Лейтмотивом цієї книжки є біль як невід’ємна частина буття людини. Назва «Альгометрія» походить від назви космічного експерименту, який був проведений кілька років тому. Спеціальним приладом, який називається альгометр, астронавтам на землі виміряли їхній поріг болю і потім те саме зробили на космічній станції. Виявилось, що насправді у космосі, будь-де поза землею, ми відчуваємо біль набагато менше, або зовсім його не відчуваємо. Книжка закінчується есеєм-роздумом про це. Це – ключ до розуміння цілої збірки.
Перший розділ – це роздуми дорослої міленіалки 30+ про дитинство у 90-х. Насправді це рефлексія про те, як біль сформував ціле наше покоління, як він вплинув на ідентичність сучасних українців. Це, звісно, все дуже метафорично у віршованій формі, але той, хто здатний «глибоко» читати, той зрозуміє. Зараз, коли в Україні знову вимикають електрику, як це було у 90-х, і коли фоном відчувається ця тривожність і непевність у тому, що буде завтра – мене це теж повертає думками у той період часу. Це (з різних причин) також був дуже непростий час.
Звичайно, тоді були мирні часи й ніщо не можна порівняти з життям під час війни, але я сподіваюся, що цей розділ книжки – мій маленький внесок у нашу загальнонаціональну рефлексію про те, ким ми – сучасні українці – є. Особливо, наше покоління. Чому ми такі, чому ми вистояли під час російської агресії, чому ми стоїмо далі, чому ми категорично не приймаємо ніяку російськість і нарешті звільняємось від усього русифікованого у культурі, музиці, мові, побуті, стосунках.
Мені здається, це також завдяки тому, що нам – міленіалам – вдалося десовєтизувати свою власну ментальність. Тому що ми – те покоління, яке, можливо, не мало досвіду свідомого життя у Радянському союзі, але нас виховували люди, які все життя в ньому прожили і були носіями тих ідей. Звичайно, ми дуже любимо цих людей – це наші близькі, батьки – і нас наздоганяла ця хвиля совєтської ментальності. Ми мусили її зупинити. Ми її зупинили завдяки тому, що усвідомили проблему, почали ходити на психотерапію, ділитися внутрішніми досвідами, розбирати оці свої дитячі досвіди і травми, всі оці установки у головах. Таким чином, ми звільнили свою українськість і, завдяки цьому, зміцнили ідентичність цілої нації. «Альгометрія» – не лише про те, як було у тих 90-х, вона і про те, як наше дитинство нас сформувало, як воно зробило нас сильнішими і більш свідомими українцями.
Як робота з Токарчук тебе змінила? Що було найбільшим викликом?
Важко було те, що ця робота випала на період локдаунів: були обмеження і не вдалося зробити всього, що хотілося. А хотілося дуже багато. Хотілося будувати стосунки з людьми, займатися нетворкінгом. Хотілося зробити набагато більше і для Ольги, і для українців у Польщі, і для себе, і для загального блага. Мені здавалося, що я була на такій позиції, де можна було багато чого зробити, але враховуючи обставини, мені це не вдалося.
Але навіть попри локдаун ми жодного разу не пропустили організацію фестивалю «Góry literatury», бо він відбувався на свіжому повітрі у 2020 та у 2021 роках. Незважаючи на обмеження, я допомагала координувати багато відряджень і виступів Ольги Токарчук.
Важливою подією під час перебування у Вроцлаві для мене особисто було створення фестивалю «Фемінатива» як майданчика для діалогу між українками та польками на різних рівнях – фаховому, мистецькому, на рівні особистих досвідів.
Чому ваша співпраця закінчилась?
Рік тому моє особисте життя змінилося. З родинних причин мені довелося на деякий час переїхати жити до Індії. З Ольгою у нас залишилися дуже гарні теплі стосунки. Ми з нею багато говорили про вовків, як про символ внутрішньої свободи і творчих інстинктів, і перед від’їздом вона мені подарувала кулон у вигляді вовка. Для мене це дуже символічно. Я сприйняла це як благословення з її боку, як настанову слухати себе. Ми зберігаємо хороші стосунки як з нею, так і з її новою асистенткою.
Тут, у Калькутті, де я зараз перебуваю, дуже важливою постаттю є Рабіндранат Тагор – це нобелівський лауреат з літератури, який одним із перших отримав цю премію на початку ХХ століття. Він тут усюди: на приватних подвір’ях є його скульптури, у кожному домі є його портрети, є кілька будинків, де він жив, працював і де тепер знаходяться його музеї. Я бачила його портрети вишитими й намальованими. Тобто, це –дух, який витає тут над усім. Зокрема, він не лише лауреат Нобелівської премії з літератури, а й один із лідерів політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ століття. Нещодавно я усвідомила, що вже за 20, 30 чи 100 років Ольга Токарчук буде Тагором Європи, який буде у кожному домі. Про неї будуть говорити з таким самим захопленням.
Яким є твоє життя зараз?
Якщо йдеться про країну, де я зараз живу, то я намагаюсь зрозуміти, чому Індія для так багатьох європейців є місцем, куди вони їдуть по духовність. Ольга, до речі, також багато розповідала про свої подорожі Індією і про храми, які вона відвідувала. Досліджуючи світ, ми теж досліджуємо себе і свої творчі інстинкти, і я відправилась на пошуки своїх.
Хоч з особистих причин я тепер опинилась на іншому кінці світу, на щастя, я й далі залишаюсь пов’язаною із Вроцлавом, який вважаю своїм домом, завдяки Вроцлавському університету, де я навчаюсь у докторській школі і де планую завершити свою дисертацію. Під керівництвом професорки Йоанни Деґлер я продовжую те, що почала ще у Чернівецькому університеті: займаюся творчістю Рози Ауслендер – єврейської німецькомовної і англомовної поетки з Чернівців. Завдяки навчанню у докторській школі мені вдається розвинути цю тему у тих напрямках, які мені цікаві, тобто не лише з точки зору германістики, але теж з точки зору англістики, єврейських студій і феміністичної критики, а також її багатомовності. Ця багатомовність у мені дуже відгукується, бо я завжди відчувала любов до пізнання світу через мови. У моєму житті теж панує багатомовність: я на щодень спілкуюсь чотирма мовами. Будь-яке дослідження, яке ти робиш, відкриває тобі щось і про себе.
До речі, нещодавно разом із моєю науковою керівницею професоркою Деґлер відкрили у Вроцлаві невеличку виставку, пов’язану із темою моєї дисертації – про єврейських чернівецьких поеток. Виставку можна побачити у клубі «Проза» Вроцлавського дому літератури.
Розмовляла Олександра ІВАНЮК