Денис Вєрковський – 34-літній будівельник з Бердичева, один із поранених на Майдані, потрапив на лікування до Польщі. Під час жахливих подій з 18 на 19 лютого він був одним з перших, у кого потрапили кулі силовиків. Його, разом із групою інших поранених, забрав літак міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікороського.
Денис отримав постріл в праве око, втратив зір. Поранений пройшов декілька операцій у варшавських лікарнях. Додатково один з уламків затримався між оком а мозком, слід було провести операцію з його усунення. За це завдання взялись лікарі з Клініки нейрохірургії Університетської клінічної лікарні в Білостоці. Унікальна операція тривала 9,5 годин і завершилась успіхом – уламок усунено. Денис, як багато інших українців, раніше пізнав смак емігрантського хліба: їздив на заробітки до Іспанії, Португалії. До того, як пішов на Майдан, не дуже цікавився політикою. Про події, які рішуче змінили його життя, з ним порозмовляв Славомир Савчук з Польского радіо Білосток.
Славомир САВЧУК: Коли і чому Ви вирішили піти на Майдан?
Денис ВЄРКОВСЬКИЙ: Мені ця думка прийшла тоді, коли вже стали гинути люди. Раніше я скептично ставився до політики і до таких зрушень. Пам’ятаючи Майдан–2004 і те, чим він фактично закінчився, я думав, що другого Майдана в принципі бути не може. Коли я побачив, що це все серйозно, зрозумів, що я вже дома сидіти не зможу. Коли десь гинуть люди – треба щось з тим робити. Я просто пішов до мого товариша, ми вирішили йти на Майдан саме в той час, коли було там важко. Повз нас проїжджали машини «швидкої допомоги», постійно вивозили звідти вже фактично вбитих людей. Тоді за день ми втратили 25 чоловік. Що казати: це найбільш вплинуло на мій вибір.
Нам тоді це здавалося картиною воріт пекла: вогонь, стрільба, вбиті та поранені люди. Як Ви на місці відчували цю ситуацію? Чи взагалі була можливість якоїсь рефлексії?
Ви знаєте – я будівельник, а на будові завжди трапляються різні речі. Коли я потрапив на Майдан, мені чомусь це пригадало саме будівельний майданчик – коли люди настільки складно між собою вирішують питання, незважаючи на те, що літають кулі і вибухають гранати. Мене це навіть здивувало: була така звичайна робоча обстановка. Хтось колупав бруківку, хтось приносив бензин – одним словом, усі були зайняті справою, не було часу ні думати, ні лякатися, усі робили, що могли.
Офіційна російська пропаганда творила тоді таку картину, мовляв, на Майдані самі «западенці». Як було насправді?
Можу Вам сказати: навіть у госпіталі де ми лежали, нас «західніше» Вінницької області нікого не було. У деяких сотнях найзахідніший хлопець був із Хмельниччини. Там була вся Україна. І східні регіони, були хлопці з Криму, які також лікувались у Варшаві, був там вісімнадцятирічний хлопець з Криму. Тож про виключно «западенців» – це міф: там були всі регіони. І чимало киян також.
Якщо йдеться про вік людей, це була переважно молодь чи люди різного віку?
У нас в лікарняній палаті був взагалі величезний «розрив» у віці. Наймолодшому – 18 років, а найстаршому – 77. Те саме було на Майдані. Молоді було більше, бо ж сама революція – це справа молоді, мене здивувало, що навіть у наших бойових загонах було чимало дівчат, яким по 18–20 років. Так що можу сказати, що молодь у нас дійсно проявила себе.
Що Ви відчували до людей, які стояли по другому боці барикади?
Як вам сказати? Якихось почуттів, таких гострих, у мене не було. Я просто розумів, що треба утримати цю ділянку, цей життєвий простір, який нам ще лишила влада. Якщо ми його просто здамо – у нас нічого не лишиться. І навіть зараз якихось гострих емоцій до тодішньої влади я не відчуваю. Для мене це швидше якась ракова пухлина, що її треба було просто видалити. Не більше і не менше.
Кулі потрапляли у випадкові жертви чи снайпери обирали конкретні цілі?
Там були деякі агенти, вони знаходилися серед нас. Ми не мали про це уяви, тому що у нас не має бойового досвіду, про диверсію ми знали тільки з фільмів. А там були хлопці, які ходили з відеокамерами, записували все, що відбувається, а потім з кишені діставали ліхтарик і підсвічували ту ціль, яку вибирав і снайпер. Він точно бив, як у голку, в цю людину. Таким способом вони вибивали найбільш активних хлопців.
Кульмінація цих подій. Як до неї дійшло?
18 лютого стало зрозуміло, що наша влада – зовсім не наша, що нею керують ззовні. Дати такі накази та їх виконувати – не знаю, під яким це треба тиском. Мені здається, що був якийсь таємний ультиматум: Янукович сказав своїм опонентам, що він іде в наступ. Думаю, що дехто з опозиції просто відступив – і тому, здається, сталася ця трагедія. Якби на Майдані було більше людей, вони на це не пішли б. Їм здалось, що людей стало мало, вони вирішили, що можна зламати ситуацію одним ударом. Але сталося те, що сталося.
А вже здавалося, що це кінець Майдану?
Саме так. Коли до ночі було стільки поранених! Були переповнені всі лікарні, і церкви, і костели. Є інформація, що з бойового загону лишалось близько 300 чоловік, які просто перестояли цю ніч і утримали Майдан. Це якесь чудо просто, що сталось так.
А Вас де натрапила куля?
Я був біля Будинку профспілок, там був наш загін. Коли пішов наступ «Беркута», ми створили «черепаху» (оборонна бойова позиція – ред.) й готувалися до бою, але вони зупинились і просто почали нас розстрілювати з рушниць. У цю ніч загинуло так само десять «беркутівців», вони вже більше не хотіли йти на силовий контакт, тому просто стріляли в нас. Так поцілили в мене. Мій щит взяв на себе заряд, але три кулі все таки в мене влучило. Мені пощастило, що я все-таки залишився живий. Я був одним з перших поранених, не мав вже контакту з людьми з мого загону, мене відвезли й оперували. Маю надію, що всі живі. А потім потрапив до лікарні у Варшаві, звідти до Білостока, потім знов до Варшави.
Плани на майбутнє?
Знаєте, я зараз змінив свій світогляд. У мене завжди були плани на майбутнє. Що цікаве, ще 18 лютого я зранку знайшов собі роботу. До того мені з роботою не щастило, було важко знайти. Але я вибрався все-таки на Майдан, і бачите – мої плани доля змінила просто кардинально. Я вважаю, що плани – це річ другорядна. Треба просто орієнтуватися на ситуацію, у якій ми всі знаходимось.
Славомир САВЧУК
На фото: Денис Вєрковський після виходу з білостоцької лікарні. Фото Славомира Савчука.