Ольга і Антон Острокости із дітьми потрапили до Польщі з охопленого війною Луганська. Зараз вони проживають у Білостоці, де відкрили невеличкий бар-ресторан, у якому можна поласувати варениками. Як їм живеться та працюється в Польщі – розповідає пані Ольга.
Людмила Лабович: Як довго Ви живете в Польщі? Як Ваша сім’я сюди потрапила?
Ольга Острокост: У Польщі ми вже майже шість років. Приїхати сюди нам допомогла моя шкільна подруга. Практично в самій білизні ми тікали з Луганська як біженці, коли почалася війна на Донбасі. За один день втратили все, що мали. Підштовхнув нас до цього страх за життя дітей.
На початку ми були в Малинниках коло Більська-Підляського. Там познайомилися з місцевими українцями, які нам допомогли, – журналістом Євгеном Рижиком та сім’єю Бужинських, власниками мережі магазинів «Arhelan», які дали нам роботу. У мене вища освіта, але ми не знали польської мови. Тому я працювала в магазині, а чоловік на будові. Потім познайомилися з місцевим українцем, юристом Павлом Місіюком, який допоміг нам оформити всі документи. Ми отримали дозвіл на проживання в Польщі з гуманітарних причин. Згодом переїхали до Білостока. Це більше місто, яке відкривало більше можливостей. Тоді я повернулася до своєї професії – почала працювати логістом.
Як з’явилася ідея створити такий невеличкий ресторан?
Я завжди любила готувати, й хотілося смачно нагодувати не тільки свою сім’ю. Ідея з маленьким рестораном завжди була моєю мрією. Чоловік вірив і підтримував мене в усіх моїх починаннях.
Два роки тому наш син захворів на діабет. Потрібно було тричі вночі вставати й давати інсулін. Мені довелося покинути роботу логіста, бо потрібна була синові. І тоді подумала про вареники, які робила на замовлення знайомим. А знайомі переказували знайомим, що я смачно готую. Робила вареники вдома, але хотілося почати бізнес. Ми ризикнули відкрити маленький ресторанчик і не помилилися.
Чи важко відкрити й вести свій власний бізнес у Польщі?
Якщо порівняти з Україною, то ні. Вся інформація є в Інтернеті, там усе можна знайти – які документи треба, щоб відкрити бізнес.
Що Ви пропонуєте клієнтам? Чи багато людей до Вас заходить?
Наше меню не дуже велике. Ми пропонуємо вареники з різною начинкою, млинці, суп і тарту. Вареники – це улюблена страва не тільки в Україні, але і в Польщі. Ми робимо їх на очах у клієнта, що дуже приваблює, і до нас приїжджають навіть з іншого кінця міста. Люди охоче приходять, бо це домашня кухня. Ми готуємо трохи по-іншому, ніж у Польщі, тому клієнти люблять наші страви.
Як пандемія коронавірусу впливає на Ваш бізнес?
Дуже сильно впали продажі, але втриматися на плаву нам допомогла продаж на винос і доставка додому, а також серйозна підтримка підприємців з боку польської держави.
Коли все почалося, ми закрили наш ресторанчик, тобто не приймали клієнтів – до нас не можна було зайти. Однак ми й далі готували страви та продавали через спеціальне віконце. Так ми пережили цей складний час пандемії.
Чи набагато менше було клієнтів?
Так, приблизно вдвічі менше. Тепер помаленьку все вертається, як раніше, хоча якраз у серпні маємо менше клієнтів. Просто люди виїхали на канікули. Але так завжди влітку.
Як Вам живеться в Польщі? Як тут до Вас ставляться?
Спочатку було нелегко. Довелося працювати фізично, щоб утримати сім’ю. Хотілося б окремо подякувати Євгену Рижику, сім’ї Бужинських і Павлу Місіюку, які дуже допомогли в подоланні нашого нелегкого шляху.
Чи зустрілися з хейтом?
Ні, ще не зустрічали негативного ставлення в нашу сторону. Потрібно самому бути завжди на позитиві, тоді й до тебе будуть ставитися так само. Звичайно, трапляються різні люди, але не через те, що я українка або чоловік українець. Ми не зустрілися з чимось подібним. Нам багато тут допомогли – і з помешканням, і з роботою. Весь час відчувалася підтримка людей. Ми маємо друзів українців. У Білостоці є українці, в Орлі коло Більська-Підляського живе моя подруга, в Малінниках також. Там розмовляють, як у нас у селі. Не по-польськи точно. Всюди українці.
Що Ви можете порадити тим, хто хоче відкрити свій бізнес?
Потрібно любити свою справу для того, щоб вона почала приносити прибуток. Треба любити те, що робиш.
Як бачите своє майбутнє?
У ситуації з коронавірусом неможливо передбачати й планувати майбутнє. Звичайно, ми хочемо розвиватися, але зараз важко думати про щось конкретно. У нас тут мало місця. Хотілося б мати більше приміщення, ще одну кухню. Однак важко про це говорити, коли всі кажуть, що восени може початися друга хвиля пандемії. Але треба жити далі й цінувати те, що маєш.
Розмовляла Людмила ЛАБОВИЧ