Анна Валентинович – це одна з яскравих історичних постатей, що об’єднують поляків та українців. Українка за походженням, що драматичною волею долі ще в дитинстві потрапила до Польщі і стала героїнею антикомуністичного протесту та визволення Польщі з-під комуністичної влади. Лише після 53-річної розлуки Анна Валентинович віднайшла власну українську родину, але до самої смерті в смоленській катастрофі так і не заявила публічно, що є українкою. «Наш вибір» уже не один раз писав про цю знакову постать, а також про вшанування її пам’яті в Україні.
Натомість торік у Рівному з’явився Центр ім. Анни Валентинович. Центр було створено в рамах діяльності асоціації «Заради рідного дому» ім. Анни Валентинович / Stowarzyszenie „W trosce o dom ojczysty” im. Anny Walentynowicz, яка діє у Варшаві. «Наш вибір» поспілкувався з ініціаторами заснування Центру, режисером, членом асоціації «Заради рідного дому» ім. Анни Валентинович Єжи Залевским та Магдаленою Ленарт-Залевською, координаторкою проєкту «Центр Анни Валентинович» у Рівному.
Як з’явилася асоціація «Заради рідного дому» ім. Анни Валентинович?
Є. З.: Як режисер, я багато років знав Анну Валентинович особисто і мав змогу знімати її на камеру під час багатьох подорожей – в різних місцях Польщі та поза Польщею, навіть у країнах Азії. Тому я важко пережив її смерть, але одразу з’явилася ідея зробити фільм про Анну з тих матеріалів, що у мене зібрані. У 2012 році ми познайомилися з сином та онуком Анни Валентинович. У 2014 році я запропонував їм поїхати на Рівненщину, пошукати її коріння. І коли ми поїхали, ми були вражені тим, як виявилося, що Анна була українкою, про що ніколи за життя не сказала ані мені, ані навіть своїй найближчій родині. Про це з’явився фільм, під назвою «Звідки приходимо, якими є, куди йдемо?» / Skąd przychodzimy, jacy jesteśmy, dokąd zmierzamy?. Але факт, що Анна була українкою, є дуже важливим, адже це означає, що вона може стати істотною історичною постаттю для польсько-українських стосунків.
М. Л-З.: Коли ми говорили про це з її онуком, Пьотром, з яким ми дружимо з 2012 року, нам швидко спало на думку, що треба діяти в рамах певної організації. Так з’явилася ідея створити асоціацію «Заради рідного дому» ім. Анни Валентинович.
Є. З.: Крім того, важливо було, що Анна походила з середовища незалежних профспілок, що були створені в 1978 році в Гданську. Тому головою асоціації став Ян Карандзєй, один з героїв незалежних профспілок, людина тієї епохи, чия біографія нерозривно пов’язана з їхньою діяльністю.
В Україну ми приїхали на початку 2014 року – під час подій Майдану. Свій Майдан був також у Рівному. З того часу ми регулярно туди їздили. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозумів, що якщо Україна виграє цю війну (на чому нам дуже залежить) – це буде відповідь на питання, яке я задав у фільмі: «Куди ми йдемо?». Тому під кінець 2022 року з’явилася асоціація «Заради рідного дому» ім. Анни Валентинович. Вона була створена, щоб берегти пам’ять про Анну Валентинович, але також можна сказати, від захвату українцями. Я пам’ятаю ще трансляції з Майдану 2014 року, їх поведінка надихала нас усіх.
Чим займається Асоціація?
М. Л-З.: На українському напрямку роботи в Асоціації уже є деякі успіхи – по-перше, ми організували спільно з Національним університетом «Острозька Академія» міжнародну конференцію, під назвою «Солідарність народів», що була присвячена польсько-українським стосункам та постаті Анни Валентинович.
По-друге, ми створили Центр ім. Анни Валентинович в Рівному. Минулого року Центр організував цикл тренінгів для журналістів та режисерів, ми опрацювали та опублікували дослідження на тему ситуації в українському суспільстві під час війни. Нашим стратегічним партнером в Україні є Незалежна медіа-профспілка України.
Є.З.: Проєкти, які ми зараз робимо – тренінги, семінари і так далі – це все служить розбудові контактів, щоб розповідати про постать Анни Валентинович, але також щоб пропонувати ідею спільного простору, що має назву «Польсько-український Центр ім. Анни Валентинович». Ми хочемо, щоб цей Центр був постійним місцем польсько-українського діалогу та розбудови стосунків – передусім, культурних. Поляки та українці – це близькі народи, які розділені якоюсь скляною стіною. Ми просто нічого не знаємо один про одного. Наша мета – це змінити. Для нас дуже важливою була реакція поляків на приїзд українців після початку повномасштабної війни в 2022 році. З часів «Солідарності» я не був настільки гордий поляками, як тоді. Звісно, стосунки ще будуть псуватися та відбудовуватися – буде по-різному. Але ця поведінка Польщі була чудовою. Ми поводилися як треба. І в такому дусі хотілося будувати стосунки в Центрі ім. Анни Валентинович у Рівному.
Тобто діяльність Центру ширша, ніж лише вшанування пам’яті Анни Валентинович?
Є.З.: Звісно. Це простір для співпраці.
М. Л-З.: Скоро ми почнемо тренінги для волонтерів. Робимо також курси для лідерів – поки що невеликі, для 20 осіб, але згодом плануємо чергові набори.
Є.З.: Восени плануємо почати режисерські семінари. Ця ініціатива пов’язана з потребою воєнної документалістики. Це будуть семінари не для професійних документалістів, а для людей, які можуть знімати на найпростіші пристрої, такі як мобільні телефони. Розповімо їм про професійну мову кіно.
Хто складає команду Центру ім. Анни Валентинович безпосередньо в Рівному?
Є.З.: Центр постійно розвивається. Наразі працює офіс у Рівному. Забезпеченням його роботи займається наш український партнер – Незалежна медіапрофспілка України та її голова Сергій Штурхецький. Серед інших, в офісі працює Тетяна Бартицька – близька родичка Анни Валентинович.
До кінця цього року ми плануємо розширити роботу офісу. Для нас важливі контакти з місцевим середовищем – з міською владою, асоціаціями, навчальними закладами, школами. Ми хочемо створювати спільні проєкти. Нині особливо важливими для нас є два проєкти. Нам дуже важливо організувати в Дубно (а може також у Києві, Замості і Любліні) паралельні фестивалі кіно, на яких показувались би польські і українські фільми, але одночасно це були б фестивалі документального кіно обох народів, польських та українських режисерів. Одним з елементів цього фестивалю має бути конкурс проєктів документальних фільмів – лише для українців, щоб вони самі мали змогу описати світ, в якому живуть. Польська сторона мала б фінансувати ці фільми. Друга ідея – двомовні книжні видання. Ми хочемо вибрати 10 найважливіших польських книг ХХ століття і 10 найважливіших українських книг ХХ століття. І видати ці книги польською та українською мовами. Я впевнений, що це допоможе краще пізнати нам одне одного. На мою думку, напрямок польсько-української співпраці для нас важливіший, ніж співпраця з ЄС чи США.
Роботу Центру співфінансує МЗС Польщі. Чи є співпраця з українськими органами влади?
Є.З.: Ми до цього йдемо. Наразі маємо позитивні приклади співпраці з місцевими владами – в Рівному, Гощі, Дубно. На вищому рівні стосунки ще будуть розбудовуватися. Наша ціль, щоб, наприклад, проєкт книжкового видання був спільним для Міністерств культури України та Польщі. У ситуації війни, звісно, Польща має цей проєкт фінансувати, це очевидна справа. Але ми говоримо про співорганізацію. Те ж стосується фестивалю кіно – він має бути організований спільно. Тому ми ведемо переговори, хочемо створити лобі розбудови Центру ім. Анни Валентинович. Наразі, на рівні локальних влад, це вдається. На Рівненщині та Волинській області нас сприймають добре.
Повернімося до особи Анни Валентинович. Протягом останніх років триває процес увіковічення її пам’яті в Україні. Однак, її там досі мало знають. Які плани в цій сфері має Центр?
Є.З.: Сама по собі робота Центру ім. Анни Валентинович уже буде розповідати українському суспільству про неї. Крім того, нашою метою є поява пам’ятника Анні Валентинович у Рівному. Ми уже розмовляли про це з локальною владою і цей пам’ятник точно з’явиться. Анна Валентинович має стати чудовим патроном польсько-української співпраці. Її історія, з однієї сторони відкриває те, що ділить поляків та українців, але з іншої сторони – об’єднує. Це надзвичайно, що ми можемо зустрітися в цьому парадоксі. Журнал Time визнав її однією зі 100 найбільш впливових жінок ХХ століття. Її символічне значення для поляків абсолютно незаперечне. На відкритті меморіальної дошки в Садовому, в селі на Рівненщині, де народилася Анна Валентинович в українській родині, один чоловік сказав: «Ми вам, полякам, дали таку жінку, яка подолала весь комунізм, а тепер ви надішліть нам свою жінку, яка у нас зробить те саме». Такий гарний жарт, але символічний. Загалом, усі голоси про Анну Валентинович в Україні позитивні. Звісно, якщо про неї знають – бо там вона все ще маловідома. Тому ми намагаємося це змінити.
Ви знали Анну Валентинович особисто. Зараз уже відомо, що після 1996 року вона регулярно їздила до своєї української родини, але як ми уже говорили – не сказала про це навіть найближчій родині. Чому, на Вашу думку, вона не хотіла розповідати про своє українське походження?
Є.З.: Думаю, що, шукаючи відповіді на це питання, варто заглибитися в часи, коли родина Телешницьких, польських поміщиків, забрала в 1943 році Анну Любчик з собою до Польщі. Чи було це викрадення? Вона працювала у них і, як згодом оповідала своїй українській родині, вони поводилися з нею дуже погано. Тому згодом, уже в Польщі, вона втікла від цієї родини і здійснила свою мрію – стала зварницею на Гданській корабельні. При працевлаштуванні в комуністичній державі завжди треба було писати автобіографію, а ще в домі Телешницьких їй заборонили говорити будь-кому, що вона українка. В усіх своїх автобіографіях вона писала, що вона полька з Рівного. Згодом вона стала передовиком праці, діячкою Ліги Жінок і уже не могла писати щось, що суперечило б її попереднім автобіографіям. Коли в 1978 році вона вступила в незалежні профспілки, також не могла змінити цієї історії, бо втратила б довіру. А коли в 1980 році стала рушієм, а одночасно легендою великого страйку, якби сказала правду, втратила б шанс бути публічною особою, адже величезна частина поляків тоді жила і живе зараз пам’яттю про злочини на Волині. Протягом років їй протистояв Лех Валенса, дійшло до її виключення з «Солідарності». Проте, вона їздила Польщею, зустрічалася з поляками як авторитет і уособлення «Солідарності». Організувала симпозіум «Заради рідного дому», звідки назва нашої асоціації. І все ще не мала відповідного моменту, щоб розказати, що вона українка. Люди їй довіряли, вона сміливо виступала щодо комуністичних, а згодом посткомуністичних влад. Завжди говорила правду, але не могла сказати лише цієї однієї – що є українкою.
М.Л.З.: Нам відомо, однак, що вона хотіла про це сказати, бо у 2010 році, перед Смоленськом, допомогла купити своєму онукові Пьотрові засіб для роботи – автомобіль для таксі – і попросила, щоб після повернення зі Смоленська, він та його сестра поїхали цією машиною разом з нею в Україну. Скоріш за все, під час цієї поїздки вона й планувала розповісти своїм близьким, яка є правда. На жаль, цього не сталося.
Ще в 2016 році проф. Ігор Галагіда в своїй статті про правдиву версію походження Анни Валентинович, згадував, що на Рівненщині була ідея створити Музей Анни Валентинович. Чи міг би Центр долучитися до реалізації цієї ідеї?
Є.З.: Коли ми були на Рівненщині з показом фільму про Анну Валентинович, піднявся літній чоловік і сказав, що має дерев’яний будиночок під Садовим і цей будиночок можна було б перенести в Садове і зробити в ньому кімнату пам’яті. Це крок у цьому напрямку – цей чоловік все ще хоче передати нам цей будиночок. Тільки Садове знаходиться далеко від Рівного і важко собі уявити, щоб хтось туди їздив. Тому, скоріше, ми будемо намагатися зробити це в Рівному. Думаю, що Центр ім. Анни Валентинович у Рівному стане початком побудови пам’ятника та музею Анни Валентинович у Рівному.
Розмовляв Олександр Шевченко