Бронзова постать Іосіфа Кобзона впевнено крокує вулицями його рідного Донецька, минаючи Палац Молоді, з розбитих вікон якого при сильних зривах вітру із жалібним дзенькотом випадає скло. Палац закрили після обстрілів у серпні минулого року – тут у кількох місцях пробило дах і стіни будівлі.
За сто метрів звідси – велетенська летюча тарілка, «Донбас-Арена». Тут також були «прильоти»: снаряди обрушили скляні шиби із величезними портретами бомбардирів і захисників «Шахтаря», але дітище Ріната Ахметова швидко відновили: гігантські портрети П’ятова, Дентінью та інших зірок футболу знову красуються на фасаді. Пустка навколо стадіону, порожні фан-шопи виглядають дещо тривожно навіть за сонячної днини. В будівлі розташувався пункт розподілу гуманітарки, натомість команда «Шахтаря» переїхала жити до Львова.
За сто метрів у інший бік від Кобзона – Етнографічний музей, у якому артилерія повністю розбила один із корпусів. Найновішою часткою експозиції є виставка ракет і снарядів, зібраних у Донецьку й сусідній Горлівці.
Кобзон впевнено крокує, містяни теж почуваються безпечно – по-перше, вже звикли, по-друге, обстрілів поменшало, особливо вдень. Дехто навіть повертається в свої оселі в Київському й Жовтневому районах – ще місяць тому тут було зовсім порожньо (місто-привид: хто був у Прип’яті, той знає це почуття, коли перед тобою довгі ряди спорожнілих багатоповерхівок).
ОБСЄшники спостерігають із даху залізничного вокзалу, тому в світлу пору дня з боку Пісків і аеропорту до міста «не прилітає». Ми гукаємо їх знизу, спостерігачі запрошують до себе на дах, пояснюють, як піднятись, потім люб’язно пропонують свої біноклі й показують, де старий термінал, а де новий. Один із них, літнього віку австрієць, висловлює вдоволення тим, що українських силовиків вибили з терміналів, відтак лінія фронту відсунулась від міста й тепер цивільне населення менше страждає від випадкових (чи не випадкових) «прильотів». Втім, режим припинення вогню, на його думку, порушують обидві сторони, й важко сказати, хто більше до цього докладається. Іноді позиційні бої в аеропорту переходять у справжні побоїща, і тоді ОБСЄ дзвонять до командирів обох сторін, вимагаючи припинення бойових дій – «They are crazy, both of them».
В центрі міська інфраструктура функціонує у напіваварійному режимі – щонайменше половина закладів позамикались: величезні готелі й торговельні центри, ресторани й банки безсенсовно лупають погашеними вітринами. Перше, що кидається у вічі тому, хто в’їжджає в Донецьк після довгої відлучки – це кількість автомобілів: вуличний рух рекреаційно розслаблений, часом навіть серед дня на центральній вулиці протягом кількох хвилин немає жодного автомобіля. Іноді здається, що через літній сезон мешканці виїхали на канікули, десь до моря, в Крим чи Одесу. Втім, у Крим вони справді їдуть – на відпочинок. З Криму, зрештою, теж сюди їдуть. Насамперед добровольці. Коли вони потім повертаються в Крим без рук і ніг, від них часто відмовляється родина – зазвичай вони й так становили проблему для близьких, а що вже казати, коли повертаються каліками.
Кажуть, з міста виїхало щонайменше 40% населення. Але враження таке, що всі 60.
Найбільше від обстрілів дісталось районам, розташованим ближче до аеропорту. Коли ми заблукали однією з вулиць Жовтневого, куди вдалося потрапити в обхід блокпостів через підземні переходи залізничного вокзалу, нас запросила на своє подвір’я привітна, але змучена життям жінка, віком, на вигляд, років сорока п’яти, Марина. Показала напівзруйновану хату. «Щастя, що того ранку я встигла вийти на роботу – Бог відвів. Прилетіли два снаряди, один за одним. Від кухні не лишилося нічого. Чоловік із сином також вижили, бо були ще в спальні – ударною хвилею там позривало двері з петель, а половину меблів потрощили осколки».
На футбольному полі біля школи, яку збудував для своїх земляків Рінат (також виходець із Жовтневого), хлопці грають у футбол. Ми звертаємо увагу на вінок, що висить на сітці-огорожі, а хтось із дядьків, що тусуються коло стадіону, підкликає 11-річного футболіста: «Елетронік, іди покажись журналістам». Той з готовністю закочує штани й показує грубезного рубця на нозі. 21 січня тут трапився обстріл. Снаряд розірвався у двох метрах від нього, а двох його друзяк розірвало на шматки, потім їх шарпали собаки. Його розповідь звучить цілком буденно, ніякого пафосу.
Коли повертаємось у готель, шофер таксі Ярик розповідає про диверсантів, що кілька разів обстрілювали місто то з териконів, то зі смітної машини, котра переїздила з місце на місце: зі смітного баку вели вогонь мінометники. Кажуть, їх спіймали, й вони виявились росіянами, мешканцями Ростова-на-Дону. Ярик переконаний, що їх найняли «укропи».
Сам він також етнічний росіянин, батьки приїхали в Донецьк із Сибіру. Тому Ярик вважає себе росіянином і не має жодного бажання, щоб тут була Україна.
Втім, національність не завжди є визначником політичних уподобань на Донбасі. Минулого року в розпал захоплень у Донецьку мене так само віз таксист росіянин. Він обурювався, як можна так ставитись до своєї країни, як можна влаштовувати такий безлад, закликати військо іншої країни.
Певно, цей чоловік давно залишив Донецьк, може воює десь у батальйоні Семена Семенченка.
Ті, хто залишився, переважно не висловлюють своїх симпатій до України, навіть якщо їх мають. Принаймні, не висловлюють їх на вулиці. Причини війни трактують спрощено: «Єрунду люди хотіли – мови й автономії. І що на це Київ? Каральна операція!»
Коли спитаєш посполитого городянина, як він бачить майбутнє «Республіки», він або відмахується фразами на кшталт «ніхто не поставить на коліна», або замислюється. Адже майбутнє й справді бачиться в туманній перспективі. Втім, певні сподівання все тут ж-таки пов’язують із Україною: «Путін нас не забере. Крим йому на Заході якось пробачили, але Донбас – то вже буде перебор».
Але дальші перспективи тут не надто люблять обговорювати – більшість мешканців або воюють, або зайняті буденними справами, спробами заробити в теперішніх нелегких умовах, налагодити бізнес. Пусткою зіяють обдерті білборди, підприємницької реклами немає зовсім, і тим більшої переконливості набуває соціальна реклама: «ДНР. Все только начинается» або «Стань легендой» (це вербовка в ополченці).
Втім, деякі (переважно дорогі) ресторани й готелі працюють, як і досі – «Донбас Палас», «Рамада», «Донбас Плаза»), змінився лише склад їхніх відвідувачів – тепер тут постійними гістьми є «офіцери армії ДНР». Поки вони обідають, тілоохоронці з калашами очікують за сусіднім столиком, курять. Трохи заспокоює те, що в калашах зазичай відчеплені ріжки. Але що буде, коли тут трапиться замах, скільки випадкових відвідувачів покрошать ці хлопці, захищаючи свого босса? Англійських, французьких, німецьких і ще яких хочеш інших журналістів, яких тут таки чимало?
Не перервав свою діяльність і донецький Оперний театр. Він продовжує тішити донеччан і гостей міста своєю цілком європейською програмою (Легар, Бізе, Адан, Россіні, Чайковський). Незвично виглядають лише військові строї, камуфляж, у які вбрана частина публіки. Спектаклі тут дають по вихідних.
Василь ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ
з місця подій