Григорій Купріянович: “Я не очікував, що моя промова може стати причиною звинувачення у злочині”

0

Розмова з доктором Григорієм Купріяновичем, головою Українського Товариства у Любліні, який 8 липня виголосив промову на честь загиблих в Сагрині українців. За  виступ, в якому він згадує про вину Армії Крайової у загибелі сотень мешканців українського походження у березні 1944 року, люблінський воєвода Пшемислав Чарнек подав заяву до місцевої прокуратури за cкандальним Законом про Інститут національної пам’яті. Зараз Григорій Купріянович, очікує на подальші дії прокуратури і заявляє, що в його словах немає жодної крихти неправди.

Чи варто було на вашу думку, проводити Президентові Петру Порошенку майже в один час з Анджеем Дудою  урочистості в Сагрині? 

Найкращим виходом було б вшанувати жертви польсько-українського протистояння у сорокові роки ХХ століття у такому форматі, який було започатковано кільканадцять років тому: коли президенти Польщі та України спільно віддавали шану і польським, і українським жертвам цього конфлікту. Такі урочистості відбулися у Павлівці, де були вшановані польські жертви Волині, у Павлокомі, де вшановано українські жертви Надсяння, чи, зрештою, у Гуті-Пеняцькій, де президенти обох держав взяли участь в урочистостях у пам’ять польських жертв Галичини. За домовленостями, які тоді були, наступним таким місцем спільного вшанування жертв мав бути Сагринь – село, яке є символом мучеництва українського православного населення Холмщини. Саме там 10 березня 1944 року з рук відділів Армії Крайової та Батальйонів Хлопських загинули сотні православних українців, цього дня були спалені і спацифіковані інші українські села на Холмщині. На жаль, цей формат не був продовжений. Не було згоди польської сторони, щоб президенти обох держав прибули спільно до Сагриня.

Ми, як українська громада, впродовж минулих років самостійно організували відзначення пам’яті жертв Сагриня. Найбільш урочисто відбувалися вони у роковини злочину – 10 березня, але заупокійні богослужіння проводили також у інші дні. На ці урочистості прибували українці з Холмщині, нащадки холмщаків депортованих в Україну, члени української громади з Польщі, представники української держави, а також ті поляки, які хотіли спільно з нами віддати шану жертвам Сагриня. На жаль, у організованих нами відзначеннях у Сагрині ніколи не взяли участі офіційні представники польських властей.

Графіка: Андрій Філь. Зі сторінки “Підтримуємо Григорія Купріяновича” у facebook

За які саме слова з вашої промови люблінський воєвода звинуватив вас у націоналізмі? Як це прописано в заяві до прокуратури?

Я не знаю змісту заяви воєводи до прокуратури. Звинувачення воєводи знаю лише з його публічних виступів, які поширили засоби масової інформації.

Мушу зізнатися, що я не розумію, де у моїй примові воєвода знайшов привід для складення заяви у прокуратуру про можливість скоєння мною злочину. 8 липня 2018 року у Сагрині я не сказав нічого, що було би неправдою. Якщо воєводі не до вподоби моє бачення історичного минулого, це ще не означає, що це злочин.

Ви думали про те, що вашу промову можуть розглянути за законом про ІНП? Адже у вашій промові ви чітко вказуєте на провину полької строни у загибелі українців: за українську мову, релігію…. І вказуєте, що до цього причетна Армія Крайова.

У своїй промові 8 липня я наголосив, що вранці 10 березня 1944 року у Сагрині з рук партизанів Армії Крайової – військового формування польської підпільної держави загинули сотні православних українців саме тому, що були українцями і православними. Підкреслив я, що загинули в Сагрині громадяни Республіки Польща, адже за міжнародним законодавством вони надалі ними були, і загинули вони з рук інших громадян цієї ж держави. Я лише констатував історичні факти.

У своїй промові я наголошував на значенні Сагриня в українській національній пам’яті. Я також хотів показати ширший історичний контекст, який в Україні та в Польщі не завжди знають. Нагадав, що земля довкола Сагриня – це серце Холмщини, регіону, важливий для історії українського народу. Не лише тому, що Холм був столицею Галицько-Волинського князівства, містом князя Данила Романовича, усипальницею руських князів та місцем народження першого голови української держави у ХХ столітті – Михайла Грушевського. Щоб зрозуміти контекст подій, що відбулися тут в 1944 року, потрібно пам’ятати, що був це регіон, у якому століттями побутувала і розвивалася українська культура і мова, де жили у минулому сотні тисяч синів і дочок українського народу. Українці не прибули тут як мігранти, були корінним, автохтонним населенням цієї землі.

Я наголошував, що польсько-українські конфлікти не почалися тут у 1943 чи 1944 роках… Нагадав про трагічні сторінки історії українства та православ’я на Холмщині в 1938-1939 роках, коли рішенням тодішньої польської держави було проведено безпрецедентне варварське руйнування православних храмів та полонізаційно-ревіндикаційну акцію, метою якої була полонізація та насильне навернення на католицизм місцевого українського православного населення. За два місяці на досить невеликій території зруйновано тоді 127 православних храмів. Цього року відзначаємо 80-і роковини цих драматичних подій.

Для деяких польських середовищ українське бачення власної історії сприймається як недопустиме. Заперечення викликає, зокрема, нагадування про злочини по відношенні до українців скоєні польським підпіллям, тим більше формуваннями польської підпільної держави. На жаль, були такі випадки. В історії кожного народу є світлі, і темні сторінки. Треба нам вчитися про це все говорити. Я не очікував, що моя промова може стати причиною звинувачення у злочині.

Виступ Г. Купріяновича у Сагрині

Чи ось такі випадки, як з люблінським воєводою, не стануть причиною страху серед українців,  тепер говорити про історію українсько-польських відносин?

Заява Люблинського воєводи Пшемислава Чарнка до прокуратури про можливість скоєння мною злочину у зв’язку з промовою під час урочистостей в Сагрині 8 липня цього року вже викликає серед української громади у Польщі побоювання відкрито представляти своє бачення власної історії. Адже це не була заява приватної особи, а слова найвищого представника уряду Польщі у регіоні, який використав державний апарат, щоб оприлюднити свої звинувачення проти мене.

Перед кожним українцем у Польщі постають тепер численні запитання… Чи не буду також звинуваченим у злочині, якщо публічно скажу, яке моє сприйняття минулого моєї сім’ї, української громади, який досвід, бачення минулого передали мені мої предки? Чи не краще змовчати, а відкрито говорити лише у колі сім’ї, друзів? Чи не сказати дитині: але у школі не повторюй цього, що розповів тобі дідусь?

Чи не поверне це нас до часів, коли страшно було говорити українською мовою і показувати свою ідентичність?

Численні заяви воєводи у засобах масової інформації, у яких зневажливо висловлюється про мене, очолювану мною організацію, українську громаду, вже вплинули на атмосферу довкола українців, що живуть у Польщі. Якщо високий державний службовець дозволяє собі публічно звинувачувати українців у націоналізмі лише за участь у скорботних урочистостях, присвячених пам’яті українських жертв, які загинули з польських рук, то до польського суспільства, зокрема в Люблинському воєводстві, йде меседж, що українцям не все дозволено, що можна їх лаяти, обзивати націоналістами.

Це все вже має глибокі наслідки. Не дивно, що місцеві українці знову починають боятися відкрито заявляти про свою національну приналежність, брати участь в українському національному житті, публічно говорити українською мовою. Також і раніше серед місцевої української громади було побоювання, обґрунтоване життєвим досвідом і атмосферою в суспільстві, відкрито заявляти про свою національну приналежність. Це дуже поволі мінялося на краще протягом останніх десятиліть, коли існувала демократична польська держава після 1989 року. Тепер знову повертаємося в минуле…

Розмовляла Валерія КІРІЧЕВА

Share.