Музичний директор Національної опери у Варшаві — українець Андрій Юркевич – Наш вибір — інформаційний портал для українців у Польщі

Музичний директор Національної опери у Варшаві — українець Андрій Юркевич

4 Травня 2015
Музичний директор Національної опери у Варшаві — українець Андрій Юркевич

З вересня 2014 року Великий театр — Національна опера у Варшаві має нового музичного директора. Ним став молодий, але вже добре відомий на Заході український диригент Андрій Юркевич. “Наш Вибір” вирішив познайомитись з ним та представити українцям Польщі.

«Наш вибір»: Пане директоре, як почалася Ваша пригода з музикою?

– Я народився у Зборові Тернопільської області, закінчив там музичну школу, потім  Тернопільське музичне училище ім. Соломії Крушельницької по класу баяну, потім один рік музично-хореографічного відділення  у Педінституті в Івано-Франківську. Після цього вже був Львів, Консерваторія, зараз це Музична академія. Одразу клас оперно-симфонічного диригування професора Луціва. Там же й аспірантура. Тобто моя біографія у Львові по навчанню і роботі диригентом почалася в 1991 році. Натомість аспірантуру я закінчив у 1999 році.  Паралельно я почав працювати суфлером у Львівському театрі опери та балету, а потім (після двох років) – диригентом спочатку балетних вистав, потім оперних, а згодом і диригентом-постановником.

– І напевно так би Ваша кар’єра і далі розвивалась в Україні. Що сталося, що Ви вчинили в ній настільки різкий поворот, що, фактично, розпочали її з нуля на Заході?

– Сталося так, що на гостинний виступ до Львова приїхав польський диригент Антоні Віхерек. Він приїхав з Андрієм Шкурганом – нашим славнозвісним баритоном. І я побачив, що ця людина репрезентує зовсім іншу музичну культуру.  Я, але передусім видатний оперний співак Ігор Кушплер попросив за мене: Чи можна було би, пане Віхерек, зробити так, щоб цей молодий диригент поїхав на якесь стажування до Варшави? Він сказав: звичайно, це можливо. Проте, говорити можна чимало, але щось зробити – це багато чого варте. Отже, через три місяці дійсно до театру прийшло запрошення з Канцелярії Президента Польщі на стажування у Великому театрі у Варшаві. Це було для мене величезним сюрпризом. Однак, ще більшим сюрпризом було те, що коли я сюди приїхав, то, у порівнянні зі Львовом, зіткнувся з іншим рівнем музикування і передусім організації роботи, використання всієї творчої театральної машини заради створення вистав. Це було для мене величезним відкриттям. Тож я зрозумів, що коли така можливість існує, треба якимось чином їхати вчитися далі, зрозуміти, осягнути інші культури і побачити світ у моїй диригентській професії. Тобто, цей приїзд у Варшаву, що відбувся завдяки старанням пана Антонія Віхерека у 2000 році, був для мене поштовхом такого вивільнення, поштовхом до того, що мушу робити щось далі, що не можу залишатись у Львові.

– Ви сказали, що відчули різницю, коли Антоні Віхерек приїхав до Львова: абсолютно різні середовища. Відомо, що протягом довгого часу до 1939 року це був той самий світ. Для прикладу, Соломія Крушельницька, покровительниця львівської, зокрема, музичної традиції, свого часу була також примою Варшавської опери, виконувала тут роль Гальки у однойменній опері Монюшка. У чому ця різниця полягає зараз та чи вона фундаментальна?

– Тут не йдеться про те, що Львів гірше, ніж Варшава. В жодному випадку. Львів мене виховав, зробив диригентом. Просто тут у Варшаві потужніший театр. Однак і у Львові також все роблять для мистецтва, для публіки, Оперний театр працює дуже добре. Є кому співати, диригувати, режисерувати.  Просто тут було трошечки інакше, інший репертуар. Тут був Ваґнер, тут був Моцарт. А в нас тоді, принаймні, напрям залишався ще спадковим від Радянського союзу. Можливо, оця різниця мені й кинулася у вічі.

– Чи існує якась особлива потреба на Заході стосовно українських музикантів? Ви є прикладом цього. Або візьмімо такий класичний взірець як Анатолій Кочерга. Такі випадки не поодинокі, хоч, звісно, на загальному тлі можуть здаватися досить рідкісними. З чим це пов’язано? Чи це якесь прагнення екзотики, назвемо її східною, чи навпаки – тут йдеться про певну спорідненість?

– Людей з України дуже багато, наприклад, у Віденській опері. Там працюють наші солісти Зоряна Кушплер, Ольга Безсмертна,  Олена Бєлкіна. Є ціла когорта молодих співаків, що працюють на Заході. Вони, можливо, ще невідомі широкому українському загалу, однак зайняли вже свою нішу, свій щабель в ієрархії  музичного виконавства на Заході. Це люди, що отримали початкову освіту в Україні, але потім обов’язково ще навчалися або набули багатий досвід, працюючи у західних театрах. Тому, мені здається, ці українці, що зараз працюють за кордоном, мали асимілюватися у західній культурі, мистецтві. І, звичайно, додаючи свої природні здібності, як, наприклад, Анатолій Кочерга – прекрасні вокальні дані, людина з величезною душею, дуже цікавий як виконавець, співак – вони мали також достатньо попрацювати у менших театрах перш, ніж потрапити на такі великі сцени як Staatsoper у Відні. Тобто, притирання наших виконавців до сцен європейських театрів обов’язково має відбутись перед тим, як потрапити на велику сцену на Заході.

– Це і Ваша історія також…

– Це і моя історія, так. Незабаром у мене черговий виступ у Віденській опері. Перш, ніж туди потрапити, я пройшов дуже важку школу українського музиканта, що з нуля, по крупинці збирав цей щебінь, аби збудувати з нього свій дім, реалізувати себе за пультом європейських оркестрів.

– І, повертаючись до Вашої біографії, Ви почали таке сходження на диригентський Олімп у Варшаві. Яким буле це стажування?

– Я просто приходив на репетиції і дивився. Звичайно, що тоді ніхто не збирався давати мені диригувати, стояти за пультом. Я просто дивився на це все. І воно справило на мене неабияке враження. Повернувшись до Львова я зрозумів, що мушу рухатись далі. Отже, за першої нагоди я поїхав до Італії, де почав своє навчання як диригента, музиканта з нуля. Йдеться також про дуже потрібні знання мови, культури, звичаїв, відносин, про те, як поводитися в тому числі й з оркестром, з колегами. Адже все це виглядає зовсім інакше, ніж в Україні. Звичайно, людяність, щирість, порядність, професійність цінуються всюди, проте відносини між музикантами, між диригентом і оркестром на Заході інші. Цю школу я також пройшов з самого нуля.  Найголовнішим же є те, що я почав диригувати у стилі бельканто. Операми, що написані композиторами у цьому стилі, без знань, здобутих у Італії, я б не зміг диригувати так, аби це подобалося таким оперним театрам як берлінський, мюнхенський чи римський.

– І Ви були там добре прийняті. Зокрема, в Італії Ви диригували у більшості опер.

– Так, в Італії ще залишилася Ла Скала. Це як мрія: мушу ще подиригувати там і в Метрополітен-опера. А так працював майже у всіх їхніх відомих театрах і дуже цим задоволений. Адже Італія – це країна, що дала мені наступний поштовх до виходу на той рівень інтернаціональної кар’єри, що я зараз маю.

– Ваша кар’єра протягом довгого часу була більше кар’єрою мандрівного музиканта. Зараз Ви приїхали до Варшави вже у зовсім іншому статусі, ніж 15 років тому.  Як Ви бачите свою роботу, майбутнє тут? Чи Ви хотіли би тут осісти?

– Дирекція варшавського театру, власне, й розраховує на те, що Варшава стане для мене місцем постійного перебування. З котрого я, звичайно, як музикант, що хоче розвиватися, крокувати далі, матиму можливість їздити у якості запрошеного диригента до інших театрів. Однак, основне місце роботи в мене зараз – Варшава. Починаючи з вересня 2014 року я тут головний диригент, музичний директор. Тут створені всі умови, аби я спокійно займався творчістю.

– Над чим Ви зараз працюєте?

– Зараз у нас вже відбулася прем’єра Доніцетті «Марія Стюарт». Наступна  моя праця – це прем’єра опери «Вільґельм Телль» Россіні у червні. Режисером є Дейвід Поунтні з Кардіфу, і це буде спільне виробництво з його театром. Декорації будуть привезені сюди звідти, натомість у Варшаві вестиметься музична робота. На мене чекає дуже велике, і громіздке, і кропітке, і відповідальне завдання, аби шедевр Росіні поставити на варшавській сцені. Натомість восени ми матимемо «Страшний двір» Монюшка. Режисером також буде  Дейвід Поунтні. Ця постановка дуже символічна для мене. Адже оперою, що я її дивився у Варшаві під час свого стажування, був саме «Страшний двір» Монюшка. Її ставив тодішній музичний директор театру Яцек Каспшак. А зараз, через 14 років свою продукцію цього твору матиму вже я.

Антон МАРЧИНСЬКИЙ

Новини від “Нашого вибору” в Телеграмі
підписатись