В кінці січня у польському Освенцимі урочисто відзначали 70 річницю визволення одного з найбільших концтаборів. Здавалось, минуле сторіччя надало світові такі страшні уроки, що людство зробить усе можливе, аби такої трагедії більше ніколи не сталось. Пропаганда, ненависть за національною ознакою, впевненість у власну унікальність перетворили мапу 20 сторіччя на поле війни. Минуло 70 років після того, як нібито отримано перемогу над дикунським вбивчим стереотипним мисленням. Чи так?
Чому росіяни бояться жовто-блакитного кольору?
«Я воював за Батьківщину. Хай запам’ятають це всі. І я ношу жовто-блакітну стрічечку. Он у мене прапори українські всі. Бо я в Україні живу. То що мені російський прапор тут поставити?» – говорить у одному із інтерв’ю Ігор Малицький – харківський професор та колишній в’язень концтабору. Жовто-блакитна стрічка, що під час урочистостей 70 річниці визволення Аушвіуцу її припнув до лацкану піджака, стала черговим лакмусовим папірцем адекватності суспільства. Злива агресії у коментарях на російських сайтах дійшла до критичної межі: «сволочіфашистскіє» та «сукіхохляцкіє». Пропагандистська машина перетворила усіх українців на фашистів, навіть тих, хто від фашизму мало не загинув…
«Всі навкруги вороги…»
Національні суперечки точаться і на вищих рівня. Їх заручником опинився Гжегож Схетина, очільник МЗС Польщі, який в одному з інтерв’ю повідомив, що «перший український фронт і українці» звільнили Аушвіц. В подальших розмовах змушений був пояснити, що факт, що першим танком, який розбив браму Аушвіцу, керував українець Ігор Побірченко, що зовсім не змінює той факту, що Червона Армія звільняла концтабір. Але не варто забувати, що у солдат Червоної Армії були різні національності. Не було радянської нації, і не всі радянські солдати – росіяни. «В очах російської пропаганди всі українці – фашисти, «бандери», СС Галичина. Але в 60-й армії, яка визволяла південь Польщі і Освенцим, було дуже багато українців. Про це я хотів сказати, і тільки про це», – виправдовувався Схетина.
Усі ці дискусії стали, ймовірно, наслідком відсутності офіційного запрошення Президента Росії Володимира Путіна. Офіційна Польща наголошує на тому, що організаторами пам’ятного заходу виступив не уряд Польщі, а Державний музей Аушвіц-Біркенау і Міжнародний рада Освенцима, і, згідно формату, запрошення отримували лише колишні в’язні та визволителі концтабору. Високопосадовці різних країн були лише проінформовані про захід і самостійно приймали рішення про те, чи брати участь в урочистостях. Тим не менше офіційна Росія обурилась «фактом переписування історії» і на урочистостях не з’явилась.
Та й чи місце їй там сьогодні?
Історичні паралелі: час робити висновки
Президент України Петро Порошенко участь в урочистостях взяв. Чи пов’язано це з фактом, що напередодні під час візиту до Києва прем’єр-міністра Польщі Еви Копач присутність Петра Порошенка у Освенцимі було офіційно підтверджено, чи прибув би Президент України на урочистості без цієї формальності невідомо. Але факт залишається фактом, Україна таким чином отримала нагоду вкотре звернути увагу суспільства до власної трагедії. Петро Порошенко прямим текстом розповів про національну нетерпимість щодо українців та кримських татар на окупованих територіях, переписування історії та зухвалу агресивну політику РФ: «Не буду проводити очевидні паралелі між тим, що відбувалось у Європі в 30-х роках і тим, що відбувається зараз. Загроза континентальної війни тепер настільки велика, як ніколи. Нехай ніхто не сумнівається: амбіції та апетити агресора перевищують розміри України».
Залишається лише надіятись, щоби Європа дослухалась до закликів, усіляко об’єднала зусилля зупинила божевільні імперські амбіції та не дозволила пропагандистській машині та національній нетерпимості призвести до повторення ще більш масштабної трагедії.
O.K.