Творча енергія мас на Майдані спрямовується не лише на озброєння й будівництво барикад. Тут час від часу відбуваються й мистецькі заходи в стилі contemporary art. Одна з таких акцій відбулася біля пам’ятника Леніну, якого ще місяць тому скинули мітингарі.
Я тоді, хоч у цілому й погодився з рішенням демосу, одначе відчув неспокій з огляду на нічим не заповнений простір на вершині п’єдесталу – що тепер стоятиме на цьому місці? Приблизно такі думки крутились у моїй голові й позавчора зранку, коли я прогулювався звичним маршрутом повз Бесарабку. Кого ж нова влада поставить на спорожнілий п’єдестал? Чим заповнить тривожне зіяння?
Відповідь не забарилась: повертаючись за годину на Майдан, я зустрів процесію, що простувала в бік Бесарабки. Попереду несли золотий унітаз. «На Межигір’я?» спитав я в учасників маршу. «Та ні, ближче. До Межигір’я не донесемо, він же золотий» – засміялись у відповідь.
Коли процесія досягла скверика на бульварі Шевченка, студенти приставили драбинку до колони, на якій раніше стояв вождь світового пролетаріату, й затягли унітаз на сам вершечок. Тут же відбувся невеличкий мітинг. Активісти розповіли людям, які зібрались біля пам’ятника, що символізує золотий унітаз: корупцію, продажність влади, марнотратство й бандитську диктатуру. “Якщо Ленін символізував минуле України, то цей пам’ятник символізує сьогодення – корумповану країну, де більшість статків ідуть на забаганки однієї сім’ї й однієї людині, яка поки що є президентом України”.
Організатор акції, студент педагогічного університету ім. Драгоманова Ілля Кротенко (між іншим, знаний діяч студентського руху) дав інтерв’ю кільком телеканалам, у яких сказав, що акція проводиться у переддень засідання Верховної Ради з метою схилити позафракційних депутатів та регіоналів на бік народу: «Ми впевнені, що звертатися до Януковича вже немає ніякого сенсу. Це людина, яка неадекватно сприймає дійсність, яка не контролює те, що відбувається в країні. Тому ми вирішили звернутись саме до депутатів, які ще буквально кілька днів тому були його відданими прихильниками, але вже хитаються. Ми закликаємо їх сказати «досить! Досить працювати на одну людину, на її золоті унітази!»
У зв’язку з цим на думку спадає одна аналогія. У школі (а я вчився ще в совєцькій школі) ми з моїм товаришем Володею З. також любили поекспериментувати з пам’ятниками. Це грозило стягненнями по піонерській лінії, однак втриматися було неможливо: у карнавальному пориві вчинялися негідні радянського учня вчинки – то пов’яжемо на погруддя великого вождя піонерські галстуки, то натягнемо на голову хлопцеві-Шевченку тірольського капелюха з перами… До Леніна ми ставились поблажливо, знущання над ним було чимось між цинізмом і дисидентством, натомість Кобзаря ми справді шанували і як поета, і як батька нації. Але хотілося творчості, хотілося якось протидіяти «бронзовінню». Зрештою, все це було лише тимчасове декорування, нанесення елементів, які легко усунути, повернувши подобам первісного вигляду. Саме такою забавою був гепенінг київських студентів. А золотий унітаз навіть одного дня не простояв там, де його залишили студенти.
Тарас ШУМЕЙКО
Фото автора
Більше фото з події тут