Materiał ten jest dostępny również w języku polskim/
Цей текст також можна прочитати польською мовою
Українська культура сьогодні як ніколи перебуває в епіцентрі світової уваги. Якщо раніше для більшості вона нічим не відрізнялась від російського культурного спадку, то зараз ледь не щодня світова спільнота із подивом відкриває для себе її унікальність, самобутність. Кінематограф не є винятком, історія якого суголосна складній амплітуді розвитку української культури, яка то намагалась відірватись від імперського тиску, то зливалась з його контекстом. Період незалежної України змінив це коливання, хоча й частково, адже низка українських фільмів знімались за російські гроші, часто з російськими акторами й, відповідно, з виразним російським змістом. Однак, є достатньо хороших, вартісних стрічок, які справді намагаються підкреслити українську ідентичність і проблематику без жодного оглядання на свого деструктивного сусіда (попри те, що деякі з них зняти частково російською, як-от «Цвітіння кульбаби»). Розглянемо 11 вартісних українських фільмів періоду незалежності, список яких можна розширити, але оминати однозначно не варто.
Цвітіння кульбаби (1992). Олександр Ігнатуша.
Один із перших яскравих фільмів незалежної України, який безпосередньо відображує усі переломні події, з якими зіткнулись українці. Головний герой Юрась виходить із в’язниці й повертається до свого рідного села. За роки ув’язнення змінився не тільки Юрась, але й країна, яка з радянської перетворилась на незалежну. Звідусіль помітні зміни, з якими непросто впоратись героєві, адже він народився і прожив своє свідоме життя у радянський час. Попри обіцянки першого президента України, що лунають з радіо, звуки українського рок-н-ролу й загалом відчуття нестримної свободи, репресивний режим нікуди не подівся. Фільм цікавий тим, що чи не вперше пробує показати українські будні без прикрас, умовної шароварщини та ідеалізації. Описуючи світ незалежної України, Олександр Ігнатуша хоч і чітко артикулює де є українське, а де московське чи радянське, але до кінця не впевнений, що Юрасю, як втіленню розгубленої української нації, вдасться «жити своїм життям». У цьому фільм режисера справді лишається пророчим і до сьогодні.
Йшов трамвай №9 (2002). Степан Коваль.
Українська анімація у часи незалежності має дещо сумну тенденцію, особливо коли стосується комерційного продукту. Однак авторська анімація має винятково хороші фільми, як-от короткометражний мультфільм Степана Коваля. Виразне за своєю технікою пластилінове втілення сюжету, який насправді нічим особливим не вирізняється: ось собі їде трамвай, а в ньому різноманітні персонажі спілкуються, проживають своє життя. Степан Коваль у 10-хвилинній роботі зумів не тільки показати індивідуальні риси кожного героя, але й створити своєрідну замальовку українського міста, концентрацією якого і є рух трамвая коліями. Дещо експресивне використання пластиліну як основного матеріалу ідеально підходить задуму, матеріально й символічно підкреслює глевку, гнучку масу людей у трамваї, яка справді стає колективним тілом під час години пік. Контрастом до цього сірого буденного життя стають історії пасажирів, які Коваль втілив завдяки кольоровому пластиліну, протиставляючи таким чином реальне і уявне. Отримання Срібного ведмедя в Берлінале стало точкою відліку для українського великого кіно, до якого з цього моменту світова кінокритична спільнота дуже уважно прикута.
Гамер (2012). Олег Сенцов
Дебютний фільм відомого режисера, який доволі серйозно підіймає нагальні питання підліткового життя, а також добре репрезентує Сімферополь (хоча у стрічці події відбуваються у безіменному провінційному місті). Головний герой увесь свій час віддає компʼютерним іграм, що стає причиною для проблем зі своєю матірʼю. І справді, Косс нічим більше не цікавиться, тому у нього нема друзів і загалом типового підліткового життя. Урешті, він посідає друге місце у кіберспорті, але згодом втрачає інтерес до ігор, перебуваючи у повній життєвій невизначеності. Олег Сенцов у сухій, майже неореалістичній манері добре вимальовує портрет підлітка, якому важко зробити вибір і знайти підтримку навколишніх. Якщо узагальнювати, то це чудова робота про цінності й сенси, на які має опиратись людське життя. Оскільки події відбуваються в пострадянському, українському містечку, то це й також цікавий портрет тієї невизначеності, в якій перебували українці в той чи той період незалежності.
Племʼя (2014). Мирослав Слабошпицький
Якщо фільм «Племʼя» Мирослава Слабошпицького, можливо, не є головним кіно незалежної України, то найбільш оригінальною і незвичною стрічкою його точно можна назвати. Знятий повністю мовою жестів, він розповідає про героїв інтернату для глухонімих підлітків (головні актори справді мали вади слуху). Прибуваючи сюди, Сергій стикається із кримінальним угрупуванням, що спонукає його на певні випробування, своєрідну перевірку на «свій-чужий». Переломним моментом в цій історії стає його закоханість в Анну, дівчину ватажка цієї банди. Сповнена натуралізму, жорстокості й відвертості, ця робота багатьох може відштовхнути, але чого в ній не забереш – це оригінальної кіномови. Потужна невербальна експресія передає увесь емоційний спектр, який відображує жорстоку правду життя. Не менш важливу роль відіграє тіло, яке є полотном, інструментом, що записує і транслює біль, переживання, розпач і надію головних героїв. Насамкінець, мова любові перебуває поза межами будь-яких можливостей, зокрема й обмежених, тому заслуговує такого візуального відображення.
Кіборги (2017). Ахтем Сеітаблаєв
Чи не найбільш відома робота про російсько-українську війну, яка спричинила широкий глядацький інтерес і продемонструвала чудові касові збори у перший вікенд, як для українського кіно. У фільмі показані різні долі простих людей різного соціального статусу, які вирішили покласти своє життя на захист держави. Притаманно, що серед них є хлопець із заможної сім’ї, який отримав позивний Мажор. Режисер навмисно робить його головним героєм у фільмі, щоб підкреслити нематеріальний, майже метафізичний статус патріотизму, який відрізняє своїх від чужих. Зрештою, за покликом серця і через власні особисті мотиви на Донбасі опинились й інші персонажі, які прямо на очах стають героями, хоча стрічку навряд чи можна назвати ідеалістичною. Прикметно, що Сеітаблаєв не ідеалізує своїх героїв (хоча й працює в строгих рамках художнього кіно, яке відповідає традиції воєнних стрічок на кшталт «Врятувати рядового Раяна» чи «Дюнкерк»), а показує їх звичайними людьми. Ця ідея вкрай важлива для дискурсу українського воєнного кіно: різні люди сходяться в єдиному – захисті своїх цінностей у межах своєї країни.
Додому (2019). Наріман Алієв
Це перша повнометражна робота режисера кримсько-татарського походження, що відразу привернула увагу кінокритиків своєю драматургічною та соціальною складовою. Фільм отримав гран-прі Одеського кінофестивалю та головний приз Міжнародного кінофестивалю у Бухаресті (BIFF). «Додому» – це особиста драма Мустафи й Аліма, батька й сина, які змушені перевезти тіло свого родича (сина і брата) до території анексованого Криму. Уся дорога до Криму – це еволюція стосунків між батьком і сином; рух не тільки від Києва до рідної землі, але й до внутрішнього взаєморозуміння. Роботу молодого режисера можна умовно поділити на декілька проблемних рівнів: політичний, релігійний та сімейний. Усі вони між собою перетинаються, утворюють складний драматичний вузол, який намагаються розв’язати наші герої. Болюча тема відірваності Криму чудово синхронізується з темою розлуки батька й синів, рана від якої така ж гостра, як і суспільна травма від утрати територіальної цілісності держави. Повнометражна робота Нарімана Алієва може викликати певний спротив в українського суспільства. Якщо нічого не знати про Україну, то складеться враження, що це корумпована, безпросвітна й безперспективна держава, у якій важко прижитись іншим етнічним групам. Однак це поверхове враження, яке вибудовується лише з бачення Мустафи – розчарованого й розбитого горем чоловіка. Із погляду Аліма можна помітити зовсім іншу Україну, у якій нема ксенофобії чи ненависті. Ці дві позиції чітко протиставляють радянську та пострадянську, уже незалежну Україну.
Атландита (2019). Валентин Васянович
Багато вітчизняних і закордонних кінокритиків вважають стрічку Васяновича ледь не основним фільмом періоду незалежності. Для цього є низка справедливих причин. По-перше, це відверта спроба осмислити Україну після перемоги над Росією, зокрема відновлення контролю над Донбасом. Саме тут головний герой Сергій, ветеран війни, намагається дати раду своїх психологічним і ментальним проблемам. По-друге, це надзвичайно винахідливе кіно, де поєднана документальна стилістики й художній кінематограф. Широку аудиторію такий підхід може відштовхнути, але це не позбавляє «Атландиду» виразного авторського почерку. По-третє, що найголовніше, цей фільм варто розглядати як терапевтичний метод, де Сергій може бути сприйнятим як колективний образ усіх українців, що потерпіли від жорстокості війни. У такому світлі фільм є вкрай важливим текстом про сучасне й постсучасне України, де кінематограф полегшує вийти з колективної травми завдяки силі образу й ідеї. І справді, попри песимістичний лад, Васянович твердо переконаний, що лише любов зможе все здолати й залічити. Доказом цього є остання сцена стрічки, де Сергій обіймає Катю, його надією на краще майбутнє.
Мої думки тихі (2019). Антоніо Лукіч
Одна з найбільш гучних і важливих кінопрем’єр останніх років. Ця трагікомічна, дещо абсурдистська історія для багатьох може видатись незрозумілою, якщо очікувати від неї певної драматургійної логіки. Якщо ж довіритись загальному настрою, харизмі акторів і незвичному антуражеві, то стрічка Антоніо Лукіча може стати найкращою у вашому житті. На поверхні це дивакувата історія не менш дивакуватого Вадима, який хоче стати багатим і жити в Канаді, тому залюбки береться записувати голоси рідкісних українських тварин для гри, яку замовляє діаспорянин. Супутником у його пригоді стає рідна мама, яку блискуче зіграла Ірма Вітовська. Вони разом з’ясовують між собою стосунки, будучи ідеальним прикладом для психоаналізу, відкривають для себе карпатську Україну, а згодом ще й втрапляють у контрабандистську халепу. Увесь абсурд історії не був би таким гірким, якби не його відповідність українському життю. Це справжнє, чесне кіно про усіх українців, які поневіряються життєвими стежками й часто мріють, думають настільки тихо, про собе, що втрачають відчуття реальності.
Земля блакитна ніби апельсин (2020). Ірина Цілик
Документальна робота Ірини Цілик присвячена історії життя простої сімʼї з Донбасу з прифронтового містечка Красногорівка. Кожен день вони звикли жити під пострілами й вибухами, спускаючись у підвал із закрутками коли надто війна вже близько й голосно. Кожен член сімʼї пробує жити у цій невизначеній реальності, як-от одна із дочок, що мріє стати режисером, тому фільмує усю навколишню дійсність. З одного боку, це документальна хроніка війни ще до повномасштабного вторгнення, коли здавалося, що війна ще далеко, або й зовсім не стосується окремих українців. З іншого ж боку, це історія звичайних людей, що волею зусиль намагаються віднайти сенс життя у вкрай непростих обставинах. Як і годиться хорошому документальному кіно, Ірина Цілик не робить жодних оцінок і висновків, а намагається якомога повно передати світ своїх героїв, які вибудовують крихкий острівець мрій і надії у непередбаченому бурлінні війни.
Стоп-Земля (2021). Катерина Горностай
Повнометражний дебют української режисерки відразу привернув увагу кінокритичної спільноти й широкого загалу глядачів. Катерина Горностай до цього знімала короткометражні роботи, в яких була присутня щирість і відкритість, але не вульгарність. Із такою емоційною тональністю було й знято «Стоп-Землю», історію про українських підлітків, їхню першу любов і перше в ній розчарування, з яким приходить раптом дорослішання. Маша, головна героїня фільму, закохується у свого однокласника, але не може відкрити свої почуття через власну замкненість і інтровертність. Підтримують її Сєня та Яна, які також є носіями шкільного досвіду зі своїх індивідуальних перспектив (наприклад, Сєня є переселенцем внаслідок війни, хоча на цьому фільм не зосереджується). Окрім них можна виокремити ще низку яскравих, переконливих характерів, які знаходяться дуже близько біля глядача. Помітно, наскільки Катерина Горностай трепетно, акуратно підходить до своїх героїв, намагаючись не пошкодити їхню таку крихку ідентичність, наелектризовану підлітковим максималізмом і сучасним цинічним світом. Насамкінець, це чи не перше живе, справжнє кіно про підлітків у незалежній Україні, яке має цікаво дивитись усім без винятку, адже підліткові проблеми фундаментально нічим не відрізняються від дорослих. Відмінність лише в тім, що підлітки вперше з ними мають справу.
Памфір (2023). Дмитро Сухолиткий-Собчук
Нещодавній фільм, який відразу став сучасною класикою завдяки багаторівневому сюжетові, чудовій акторській грі та відмінній операторській роботі. На поверхні це історія про заробітчанина Льоню «Памфіра», який намагається покінчити зі своїм кримінальним минулим і розпочати нове життя із сімʼєю. Однак волею обставин йому доводиться повернутись до контрабанди, всього один раз, як запевняє Памфір. Він не підозрює, що бажання швидко заробити гроші докорінно переламає його життя і призведе до непоправних наслідків. Дмитро Сухолиткий-Собчук філігранно розгорнув справжню грецьку трагедію на тлі закарпатського життя з його тяжкими буднями й колоритними святами. Головний герой – людина виняткової вдачі, який має цінності й принципи, передані ще від його діда. Цього ж він хоче навчити свого сина Назара, але дорогою ціною. Якщо ж вийти за межі особистої сімейної драми, то це також історія про українців, одні з яких змушені тяжко працювати на заводах і в колодязях, інші ж піти в кримінальний і корумпований світ, де діють лише тваринні закони. Так чи інакше, фільм показує складність, неоднозначність нашої реальності, де межа між добром і злом надто тонка, а за кожним вибором стоїть ланцюг людських доль.
Здавалося, що війна повністю погубить кіноіндустрію, як це часто було раніше. Згадаємо хоча б Францію у воєнний час, кіновиробництво якої в рази зменшилось через війну. Однак українське кіно, попри усі виклики, не припинило своє існування: кінотеатри збирають аншлаги на премʼєрах, українські фільми здобувають міжнародні нагороди й низка країн купує права на прокат. Повномасштабне вторгнення створило протилежний ефект від очікуваного, адже українські кінематографісти зосередили зусилля заради створення національного, конкурентного продукту, завдяки якому світ буде вчитись розрізняти українське кіно від усього того, що ним не є. У цьому вже присутня наша маленька перемога.
Максим Карповець