Від середини грудня 2023 року на платформі Netflix можна оглянути польський сатиричний серіал під назвою «1670». Хоча події картини відбуваються у Польщі XVII століття, мова героїв, а також проблеми, з якими вони стикаються, викликають чіткі асоціації з сучасністю. Про що ж насправді серіал, що спільного має з реальною історією Польщі та чому важко буде створити аналогічну телепродукцію на основі української історії – у тексті Олександра Пестрикова.
Ось вже другий місяць у польській пресі і в соцмережах не припиняється обговорення нового сатиричного серіалу від Netflix під лаконічною назвою «1670». Серед глядачів серіал має високу популярність. Вибрані сцени потрапляють у тренди ТікТоку, прогулянка містом з одним із акторів виставляється на благодійний аукціон, фрази з серіалу стають мемами, а сайти, що пропагують внутрішній туризм, розказують навперебій як доїхати до музею просто неба у Кольбушовій, де власне і знімали серіал. Крім цього, уже понад 35 тисяч користувачів Фейсбуку виявили зацікавлення заходом під назвою «Жнива у Адамчисі. Фестиваль», що має відбутися 6 березня цього року. Адамчиха – назва села, де відбуваються події серіалу, а 6 березня 1670 року – дата, довкола якої розгортається одна з гумористичних колізій першого епізоду. Серіальна Адамчиха – вигадана, однак з такою ж назвою існує цілком реальне село, на півдорозі між Варшавою і Ольштином, солтис якого, мабуть, думає зараз, як йому пережити 6 березня вже цього, 2024 року.
Про що серіал? Самі автори говорять, що це сатира на польське сьогодення, подана у формі костюмованого кіно. Події розгортаються навесні згаданого у назві 1670 року, у маленькому селі недалеко від Варшави. Дійові особи серіалу говорять надзвичайно сучасною мовою, час від часу спілкуючись з камерою, як герої популярного серіалу «Офіс». Вони переймаються актуальними суспільними проблемами, такими як податки, кліматичні зміни, права жінок і меншин та побутова ксенофобія. Кожного з головних героїв дуже легко «відчитати» як стереотипного представника тієї чи іншої вікової, соціальної або культурної групи з польського сьогодення.
Головний протагоніст, власник меншої (це важливо!) половини села, дрібний шляхтич Ян Павел (Іван Павло) Адамчевський – це «дядько з весілля», який постійно багато говорить й нікого ніколи не слухає. Він знається на всьому та поділяє всі можливі і неможливі стереотипи, які може поділяти чоловік середнього віку і середнього достатку у сучасній і тогочасній Польщі. Анеля, його донька, навпаки – модерна і прогресивна молода дівчина, яка послідовно виступає за все слушне і актуальне – права жінок, іновірців (в яких легко вгадується натяк на представників спільноти ЛГБТ), за боротьбу з кліматичними змінами та відчайдушно пробує вплинути на токсичну маскулінність і патріархальний світогляд своїх родичів, польських шляхтичів XVII сторіччя, словами, до яких варто б було прислухатися і тепер. Проте, як і більшість людей молодих і прогресивних, вона дуже часто змінює об’єкт своєї турботи, легко полишаючи одну велику ідею заради іншої та всі ідеї разом, коли випадає можливість пошпигувати за особистим життям родичів. Старший син Яна Павла Станіслав – символізує молодь, яка, абсолютно незалежно від кількості прожитих років, вічно шукає себе. Він намагається відтягти як можна далі у часі момент свого дорослішання: то створюючи власний рок-гурт, то одружуючись з першою-ліпшою жінкою, демонструючи батькам здатність до дорослих вчинків. Молодший син Адамчевських – Якуб, навпаки, є прикладом людини орієнтованої на матеріальний успіх та формальну кар’єру. Він працює «у динамічній команді, в стабільній організації з сильною ринковою позицією». Він – католицький священник. Трохи менш екранного часу має Зоф’я, дружина Яна Павла. Вона втілює образ жінки середнього віку роздертої поміж бажаним суспільним образом, у який сама щиро вірить (набожність) та внутрішніми бажаннями (у другому епізоді, вона відкриває у собі сексуальний потяг до жінок).
Слід визнати, що займатися соціальною сатирою у наскрізь поляризованому суспільстві, подібному до польського, є річчю досить невдячною. Самі автори у численних інтерв’ю говорили, що робили серіал з залізної центристської позиції. Позиції, яка, як можна здогадатися, передбачала, що ніхто з персонажів-характерів не отримає суттєвої переваги, та їхні погляди, якщо не узгодяться між собою, то точно будуть менш антагоністичними ніж на початку серіалу. Чи вдалося це, сказати важко. Остання сцена останньої серії демонструє нам родину, що збирається разом за обіднім столом, а потім позує для парадного сімейного протерту. Кожен, хто бунтував, повернувся, розбіжності, звісно, не зникли, але тимчасово відійшли на другий план.
Проте й такий меседж не міг задовольнити всіх. Центризм чи нейтральність творців серіалу викликав різну реакцію в ідеологічно заангажованих глядачів. Серіал стримано хвалять ліберальні та лівоцентристські медіа, але й стримано критикує консервативна і католицька преса. Реакція, як бачимо, часто залежить від політичних поглядів. Наприклад, новому польському прем’єру Дональду Туску серіал дуже сподобався (він побачив у ньому зліпок сучасного польського політикуму), а ось попередньому, Матеушу Моравецькому (він записав цілий подкаст, присвячений розмірковуванням, які вади польського суспільства показані у серіалі збереглися до наших днів), здається, сподобався значно менше. Критика зліва найчастіше обертається довкола звинувачень у так званому класизмі, тобто жарти і проблеми зрозумілі тільки забезпеченим мешканцям великих міст. Критика справа – надмірної заполітизованості сценаристів. Занадто вже вгадується в жартах атака на одну з партій, що само по собі може і не погано, але значно обмежує потенціал серіалу, зводячи безжальну сатиру на всіх до політичного памфлету щодо деяких. Обидві групи критиків вказують також на «несвіжість» багатьох тем, які вже давно висміяні і обговорені.
Проте найпотужніші баталії розгорнулися не щодо того, чому герої з адекватним світоглядом програють, а ходяче уособлення стереотипів, такий як Ян Павел, реалізовує свої (принаймні матеріальні) мрії. Не довкола того, чому найсимпатичнішим героєм виявився наскрізь цинічний Якуб, а енергії Анелі не вистачає, щоб довести хоча б одну слушну справу до кінця. Й чи вірно зробила Зоф’я, відповівши на пропозицію своєї коханої жінки піти з сім’ї, щоб нарешті «бути собою», фразою, що «тут Польща, тут найголовнішою завжди буде родина». Як не дивно, найгарячіші інтернет-баталії розгорнулися довкола питань історичної правдивості абсолютно неісторичного, костюмованого серіалу. Польський Greenpeace цілком серйозно попросив, щоб у наступному сезоні творці серіалу спробували показати давні праліси, що вкривали Польщу у XVII сторіччі, а не монокультурні насадження ХХ сторіччя, присутні у кадрі. Третя програма Польського Радіо опублікувала величезне і дуже цікаве інтерв’ю з професором Педагогічного університету імені Комісії національної освіти у Кракові Матеушом Вижгою, в якому розглядаються ті чи інші історичні ляпи серіалу. Популярний блог історика Артура Вуйціка Sigillum Authenticum своєю чергою почав публікувати серію просвітницьких постів, у яких «не дорікаючи творцям серіалу», вказує на стереотипні твердження про суспільні реалії давньої Речі Посполитої, які нібито серіал поширює і закріплює у свідомості, хоч насправді робити цього не варто.
Як історичний серіал сприйняли костюмовану сатиричну комедію «1670» і багато українських інтернет-користувачів. Серіал українцям дуже подобається, вони радять його друзям та часто у дописах на цю тему зазначають, що «хочеться дочекатися чогось такого про історію нашої країни».
Які ж елементи польської історичної свідомості, здається, мимохіть, подразнив серіал і чи вдасться його так легко адаптувати для українського глядача?
Людина, що цікавиться сучасною польською науково-популярною та науковою історичною літературою помітить, що серіал став втіленням і своєрідним «виходом» на широку аудиторію ідей і тенденцій, популярних в останніх роках серед багатьох польських інтелектуалів. Йдеться про так званий народний поворот у польській історіографії. У 2020 році Адам Лещинський, історик і колишній журналіст Gazeta Wyborcza здійснив одну з найпотаємніших мрій багатьох своїх колег по цеху. Він опублікував книгу, яку найбільші книжкові торгові мережі виставляли на полиці «Хіт продажів», яку обговорювали на радіо і телебаченні, а торік навіть інсценізував один з лодзьких театрів. Одним словом, написав бестселер. Подібного успіху досягає мало хто з істориків. «Народна історія Польщі: історія визискування і спротиву. Міфологія домінування», так називалась книга Лещинського, яка стала однією (і надзвичайно вагомою) з книг, що започаткували цілий жанр під назвою «народна історія». І зараз важко знайти книгарню, у якій не було б полиці з книгами по «народній історії» (останній бестселер у цьому жанрі – «Селянки. Розповідь про наших бабць» Йоанни Кучєль-Фридришак).
Однією з причин популярності книги був безсумнівний публіцистичний талант автора. В тексті чергувалися загальні відомості з художнім переказам історичних джерел, які читалися як справжній історичний роман. Проте найважливішою була провідна ідея книги. Історія Польщі – це не історія видатних особистостей, не історія інтелектуальних чи економічних еліт і тим більш не історія панівних класів, таких як шляхта. Історія Польщі – це історія її народу, який однаково погано жив, що у часи розквіту Речі Посполитої, що у часи її занепаду. Він не сильно постраждав, коли Польща зникла з карти світу, і не сильно виграв, коли Польща відродилась у ХХ сторіччі. Всі важливі події національної історії – об’єднання Польщі у єдине королівство, Люблінська унія, козацькі повстання, Шведський потоп, славетні часи Собеського, поділи Речі Посполитої, Листопадове і Січневе повстання, відродження Польщі у 1918 році, війна, окупація та падіння комунізму – досить побіжно торкалися долі пересічних поляків. Політичним життям жили предки тільки незначної частини сучасних поляків, а життя пращурів більшості – це історія визиску, насилля і приниження.
Адам Лещинський своєю книгою атакував те, що називається фахівцями історичним імаджинаріумом, тобто стандартизоване уявлення про своє місце і образ себе в історії. Якщо попросити українця намалювати типову українську родину минулого, він скоріше за все намалює селянську родину, з садком і хатою зі стріхою. Ні, він чудово знає, що серед українців були й своя шляхта, і національна буржуазія, і інтелігенція, але заплющуючи очі, скоріш за все, він уявить селянина у солом’яному капелюсі, або козака Мамая з шаблею і люлькою. Історичний імаджинаріум поляків – шляхта XVII ст., часів її максимального розквіту. Більшість населення Польщі має селянське походження, але у минулому воно уявляє себе шляхтою, такою як Ян Павел.
Точніше зовсім не такою. Ян Павел Адамчевський став пародією на ту шляхту, з якою звикли асоціюватися більшість поляків. Він не схожий на героїв Генрика Сенкевича. Він не вмілий воїн, він не сміливий і не розумний. Ян Павел не може навести порядок ані у своїй половині села (селяни відверто сміються з нього і тихенько займаються саботажем – улюбленими формами опору слабких), ані у власній родині. Він нехтує слабкими і плазує перед тими, хто сильніший, самозакоханий і самопевний, настільки, що не може розгледіти ані відвертої зради дружини, ані пристати на дійсно вигідну ділову пропозицію. Сучасний польський глядач навряд буде ототожнювати себе з цим героєм, проте, ймовірно, буде ідентифікувати себе з помічником коваля Мацеєм – чи не єдиним голосом розуму у Адамчисі, який може б втік з цього злегка божевільного села, якби не кохання до доньки Яна Павла Анелі. Мацей – кріпак, православний і литвин (тобто білорус по-сучасному, грає його до речі актор лемківського походження – Кірил Пєтручук) – репрезентант пригнобленої меншини, ідеально пасує на героя, якому можна і варто співчувати.
Отже, перед нами якби викривлений історичний імаджинаріум, в якому ролі головних героїв змінилися діаметрально.
Звідси і критика правих публіцистів, які бачать у світі Адамчихи злу пародію на славні часи Речі Посполитої, звідси ж критика лівих публіцистів, для яких гумор згладжує головну проблему «пекла селян», яким була тогочасна Польща. Ян Павел занадто симпатичний як на визискувача, а Мацей занадто вже безтурботний як на жертву експлуатації. Проте найбільш переймаються історики, які бачать, як тенденції окреслені в «Народній історії Польщі» йдуть у масову культуру. Глядач, прийнявши новий імаджинаріум, може й факти подані у серіалі прийняти за історичні. Бо в існування лицаря-шляхтича він вже не вірить і не вірив би жодному художньому твору, де той був би головним героєм. У пригоди хитрого кріпака, який так сяк виживає у світі, він навпаки вірить, а отже і всі художні умовності серіалу може сприйняти досить некритично. Тому історики, замість того, щоб насолоджуватися їдкою сатирою на сучасність, роблять публічні нотації, пояснюючи, що шляхта насправді могла вести торгівлю, укладати нерівні шлюби і не страчувала селян направо й наліво, за спробу втекти з села.
Мабуть, тому і українська адаптація серіалу буде досить проблемною. Можна зняти костюмований сатиричний серіал, базуючись на якомусь з українських історичних сюжетів, проте поки в ньому під сумнів не буде поставлено український національний історичний імаджинаріум, не варто сподіватися на успіх подібний до успіху «1670». Жарти – річ насправді дуже серйозна.
Олександр Пестриков