У Варшаві на запрошення фонду «Наш вибір» відбулася зустріч із українським істориком та публіцистом Андрієм Портновим, який представив своє бачення процесів у постмайданній Україні. Яке значення політики пам’яті в контексті анексії Криму та війни на Cході? Що таке політика декомунізації? Яку роль відіграють історичні польсько-українські контроверсії у відносинах Києва та Варшави?
За словами історика, хибним є поширене на Заході твердження, що головна причина сучасних подій в Україні — різна політика пам’яті, проблема двомовності чи національної свідомості. Ці чинники не можуть бути причиною певної геополітичної орієнтації.
На переконання Андрія Портнова, війна, що почалася весною 2014 року, є наслідком створення особливої силової ситуації, коли держава не тільки втрачає монополію на насильство, але перестає існувати як держава — втрачає поліцію, органи адміністрації. Тоді першими на сцену виходять ті, хто краще організований і хто має зброю. «Події на Сході є наслідком дуже конкретної ситуації квітня 2014 року — поведінки місцевої влади, Києва та диверсійних груп із Росії», — сказав він.
Андрій Портнов звернув також увагу на те, що на Донбасі немає бізнесу нинішніх еліт, а тому, як наголосив він, весною 2014 року Київ боровся за них значно слабше, ніж міг би. На думку публіциста, багато представників київської еліти хотіли позбутися Донецька й Луганська, але водночас боялися, що війна піде далі. «Це була війна не за Луганськ і Донецьк, а за стримування російської агресії», — сказав він.
Не лише в Росії, але й на Заході теж є спокуса говорити, що портрети Бандери та червоно-чорні стяги на Майдані були продовженням українського інтегрального націоналізму з його антисемітизмом і антидемократією. Існує також інша думка, що символізм цих барв та особи Бандери був демократичним і проєвропейським. Як зазначив історик, розуміння цих речей у людей на Майдані було різним, і воно мало пов’язане з історією. Широке представлення образу Бандери на Майдані він пояснює тим, що у свідомості людей цей провідник УПА є найбільшим героєм, тоді як для путінської і радянської пропаганди — найбільшим ворогом. «Це певна ідентифікація себе із тим образом, який вибрав для себе сам ворог», — ствердив публіцист.
Андрій Портнов прокоментував також прийняті у квітні минулого року чотири так звані декомунізаційні закони. Історик переконаний: хоча з формальної точки зору ці документи існують, насправді ж вони не діють та не виконуються, і це означає, що їх ніхто серйозно не сприймає. Всі чотири закони мають декларативний і популістський характер, що вчергове свідчить про байдужість української влади до історії.
В Україні прийняття рішень про перейменування населених пунктів, вулиць чи знесення радянських пам’ятників — це прерогатива місцевої влади, закріплена в Конституції України. За словами Андрія Портнова, виникла правова колізія, оскільки декомунізаційні закони мають бути виконані вже до кінця січня. Однак на сьогоднішній день більшість «ленінів» продовжує стояти. Із 2-х тисяч пам’ятників Леніну з часів Майдану впало лише 800. Андрій Портнов вважає, що українські депутати вкотре перенесуть термін виконання цих законів.
«Змінені назви є на папері, але в реальності люди продовжують жити в містах та на вулицях із радянськими назвами. Українці живуть не перейменуваннями чи знесенням пам’ятників. Їх турбують економічна криза, зростання цін, війна на Сході», — ствердив він.
За словами Андрія Портнова, ще однією проблемою є те, що на тимчасово окупованих землях, поруч із уже існуючими радянськими пам’ятниками зводяться нові. Як сказав він, це робиться навмисне, аби показати символічну різницю між цими теренами та рештою України. «Ленін для них — те саме, що Бандера на Майдані. Їм не важлива історична складова. «Влада» ДНР і ЛНР хоче символічно відрізнятися від України. Водночас сенс знесення в країні «ленінів» полягає в тому, аби символічно відрізнятися від Росії. Йдеться не про боротьбу з комунізмом, а про те, що в стані війни, коли путінська Росія є агресором, така політика допомагає символічно та візуально відділитися. Це інструмент дистанціювання від Росії. Ленін, Дзержинський, Сталін нині більше асоціюються з Путіним і сучасною Росією, ніж з ідеями більшовизму. Пам’ятники їм — це символ російської агресії проти України», — відзначив Андрій Портнов.
Публіцист теж зауважив, що польська історична тематика нині не є важливою для України. Над Дніпром немає усвідомлення того, наскільки питання Волині важливе для поляків. «Ані президент України, ані політики, ані звичайні люди не розуміють, що більшість польського суспільства та політикуму очікує від українців розуміння трагедії на Волині, а також аргументу Першої Речі Посполитої як свідчення європейськості України», — зазначив він.
Андрій Портнов припустив, що ця байдужість у нашій державі в майбутньому лише наростатиме. «Коли я намагався поговорити на цю тему з людьми, наближеними до влади, вони сказали, що це неважлива тема. Країни, які політично, географічно та економічно дуже зацікавлені у співпраці та добрих взаємовідносинах, не можуть у такому досить простому питанні розробити механізм розуміння другої сторони. По колу наводяться ті самі аргументи з минулих років», — констатував історик.
За спостереженнями Андрія Портнова, економічна прірва між країнами заважає роздумам над спільним майбутнім. «Треба розуміти, що два суспільства перебувають у зовсім різних економічних і політичних ситуаціях. Полякам слід більше замислитися над цим, адже вони багатші, більш розвинуті, інтегровані в дебати на міжнародному та європейському рівнях. Логіка вимагання чогось від українців не є слушною й безпечною. Все частіше це прослідковується в діях польських політиків, це дуже немудрий підхід», — додав публіцист. За словами Андрія Портнова, ресурс покращення польсько-української співпраці є мінімальним, а внутрішній український діалог має більше проблем, ніж польсько-український.
Крім економічної, в Україні існує проблема нерозуміння майбутнього країни, перспектив і розвитку ситуації на Сході. Українська держава не має розумної стратегії того, як говорити й працювати з Донбасом. Андрій Портнов додав, що мова ненависті політиків і мас-медіа щодо жителів Сходу несвідомо сприяла формуванню негативного ставлення та сприйняття ними України. «В нашій державі немає стратегії, як працювати з людьми з Донбасу, з тими, хто був змушений покинути домівки або залишитися на тих теренах. Мова війни політиків і мас-медіа, якою ми говоримо про Донбас, є абсолютно деструктивною. Це найбільша загроза для українського суспільства», — наголосив Андрій Портнов.
Історик підкреслив, що слід припинити говорити про «добрих несовєтизованих» та «злих совєтизованих» людей. Треба розділяти теж місцеве населення й тих, хто відповідальний за заворушення та окупацію. Андрій Портнов зазначив, що нинішня влада в Києві не зацікавлена Донбасом, їй потрібні лише санкції проти Росії, які прив’язані до мінських угод. «Немає жодної інформаційної чи економічної політики, що була б спрямована на реінтеграцію цих теренів в Україну. Це дуже небезпечно», — наголосив він.
Публіцист теж зауважив, що українське суспільство відчуває нині багато емоцій, зокрема роздратування, стосовно теми Донбасу. Він наголосив, що важливо відмовитися від мови дискримінації. «Українцям варто відсторонитися від власних емоцій і поставити себе на місце тих людей, які просто випадково опинилися там, де жили їхні батьки, — в Донецьку, Луганську або Єнакієво. Мінімальна емпатія багато б дала, навіть якщо друга сторона поки не буде розуміти Україну. Адже лише ця частина нашої території пережила війну. Люди з Дніпропетровська, Києва, Чернівців теж їхали воювати, але ці міста на собі її не відчули. А Донецьк і Луганськ пережили. Це жахливий і дуже травматичний досвід. З цими людьми доведеться працювати з великою терплячістю роками», — звернув він увагу.
Андрій Портнов переконаний, що питання повернення Криму може з’явитися лише у випадку розпаду Росії. Він нагадав, що півострів не прописаний у мінських угодах. Росія його не віддасть, бо це тепер, з перспективи Москви, «суб’єкт» Російської Федерації. Натомість Донецьк і Луганськ не є частиною Росії — у цьому полягає велика правова різниця. На окупованих теренах встановлена модель Придністров’я. Примарною виглядає також ідея проведення там більш чи менш демократичних виборів. Історик наголосив, що про ці території треба мислити в категоріях того, якою має бути політика стосовно тих мільйонів людей, котрі відчули на собі війну і не мали доступу до інформації.
Публіцист припустив: люди, що залишилися на терені самопроголошених республік, матимуть дуже сильні антиукраїнські настрої. І цей факт, якого Київ не хоче визнавати, на думку Андрія Портнова, — велика помилка, адже треба визнати й почати думати, як діяти далі, а не вдавати, що «якось воно буде». За його словами, слід розпочати з повернення контролю над українським кордоном — це питання виживання терористичних лідерів. Лише після цього Україна може претендувати на те, аби якось діяти на цих теренах.
Тарас АНДРУХОВИЧ