Друга частина протистояння українських та польських футболістів має свої особливості. Після ІІ Світової війни вже вся Україна опинилася в складі Радянського Союзу. Разом з тим у складі збірної СРСР, яка 16 разів зустрічалася з поляками, майже постійно грали українці. Крім того, клуби з Києва та Дніпропетровська жереб зводив із західними сусідами.
Перша клубна офіційна зустріч – у 1967-му. В рамках головного турніру Європи Кубка Чемпіонів зустрілися найсильніші команди СРСР і Польщі – «Динамо» (Київ) і «Ґурнік» (Забже). Кияни були фаворитами. Вони не лише впевнено виграли сильний чемпіонат Союзу, але й переграли шотландський «Селтік» – найкращу команду Європи попереднього сезону.
Однак на берегах Дніпра несподівано виграли гості 2:1. Йожеф Сабо міг зрівняти рахунок, але не реалізував пенальті. «Програємо 1:2, до фінального свистка 5 хвилин», – пригадує ту гру ветеран, – «Не дуже хтось і хотів бити. Пішов я, вдарив як завжди – вправо від воротаря». Голкіпер Хуберт Костка удар парирував. Як зізнався згодом у спогадах – невипадково. В той час футболісти, готуючись до поєдинків, не переглядали відео, а лише читали про суперників у газетах. Костка про всяк випадок вирішив перед грою з’ясувати хто і як виконує пенальті в «Динамо». Польські студенти, які навчалися в Києві, залюбки розповіли голкіперу – Сабо б’є завжди в правий від воротаря кут.
Матч-відповідь «гірники» вирішили проводити не в рідному Забже, а на «Сілезькому стадіоні» в Хожуві – на головному стадіоні Польщі того часу. Переповнена арена ледь не стала місцем трагедії. Організатори матчу не зуміли впоратися з сотнею тисяч уболівальників. Після голу «Динамо» в напрямку лави «Динамо» полетіли петарди та ще якісь снаряди. «Вибух був несподіваним. Комусь із футболістів збило шапку, Маслову (наставнику «Динамо – Т.Я.) брудним снігом забризкало спину», – згадував згодом у своїй книзі журналіст Ігор Засєда. «Поліцейські не реагували на фугас, лише трохи відступили. Вибухи лунали щохвилини, порожні пляшки градом летіли з трибун. Деякі долітали до поля – футболісти відкидали їх на бокові доріжки. Арбітри, вражені тим, що відбувається, не ризикували фіксувати порушення поляками правил».
Ще гірше було після фінального свистка. Рахунок 1:1 вивів у наступний раунд «Ґурнік» і знавіснілі від радості вболівальники сотнями вибігали на поле. Засєда переконує – доходило до рукоприкладства щодо українських футболістів, ситуація була справді загрозливою.
Йожеф Сабо добре пам’ятає той матч. Після нереалізованого в Києві пенальті опинився в запасі, тому мав нагоду звернути увагу на безлад. «Справді людей на газоні було чимало, втім ніхто мене не бив. Пригадую, навіть не злякався. Ну, радіють люди, перемогли. Тоді більше про результат думалося, ніж про святкуючих поруч поляків», – розповідає Йожеф Йожефович, – «То вже зараз розумієш, що там і неадекватів повно було, і п’яних, і хтозна яких. Добре, що все обійшлося без жертв».
Відігралися на «Ґурніку» кияни вже через 5 років. Тоді, також у рамках Кубка Чемпіонів, поляки поступилися «динамівцям» 0:2 у Києві. На «Сілезькому стадіоні» цього разу було більш-менш спокійно. Олег Блохін, якому за три дні до матчу виповнилося 20, забив перший у своїй легендарній кар’єрі єврокубковий гол. Чемпіонам Польщі тепер треба було забивати аж чотири рази – зуміли лише двічі, далі пішло «Динамо».
Ще одна офіційна зустріч відбулася вже у 80-их. Не надто цікаві поєдинки між «Легією» та «Дніпром» завдяки єдиному голу завершилися на користь варшавської команди.
Набагато більше матчів налічує історія протистоянь збірних Польщі та СРСР з численними українцями в складі. 10 разів перемогу святкував Союз, тричі матчі завершувалися внічию і лише тричі тріумфували поляки. Здавалося б, перевага «серпа та молота» вражаюча. Та насправді у тих поєдинках, що були насправді вирішальними, гору взяв «білий орел».
«Матчі проти збірної Польщі для нас завжди видавалися важкими», – зізнається 5-разовий чемпіон СРСР Анатолій Дем’яненко, – «Ми прагнули перемоги, як справжні професіонали. Але для них це був не просто футбол, це була передусім політика». У 1956-му були жорстоко розігнані протести в Познані, а втихомирювати Угорщину й узагалі довелося з допомогою радянських танків. Через рік після цих подій збірні Польщі та Союзу зустрілися в кваліфікації до чемпіонату світу. Коментатор та автор книг про історію польського спорту Стефан Щеплек писав: «Граємо з окупантом, але маємо свій гонор, свій гімн і свої барви. Перші акції протесту після війни творилися, власне на стадіонах». Вражаюче виконання гімну Польщі сотнею тисяч горлянок зробило свою справу – гості з Союзу сенсаційно програли.
Загалом на шляху до всіх своїх найбільших перемог польська «Kadra Narodowa» незмінно втирала носа СРСР. Так було, наприклад, у півфіналі Мюнхенської Олімпіади 1972-го. Вольова перемога Польщі, яка в підсумку здобула золоті медалі. В Союзу – лише «бронза».
Ще через десять років (у 1982-му) сусіди зустрілися на чемпіонаті світу в Іспанії. Вирішальний матч – за путівку до півфіналу. Збірну СРСР влаштовувала лише перемога, «біло-червоним» вистачало й нічиєї. У дні, коли тривав чемпіонат, Польща переживала складні часи. Через виступи «Солідарності» країна опинилася на межі військового стану. Влада потребувала перемог збірної – краще хай люди сидять біля телевізора і дивляться футбол, аніж виходять на вуличні протести. Та одного уряд не врахував. На трибуни іспанських стадіонів польські вболівальники йшли з символікою «Солідарності», а на гру з СРСР підготували особливий сюрприз – 15-метровий банер. Його, до слова, в Польщі так і не показали. В пряму трансляцію на ходу вклеювали кадри з польськими трибунами із попередніх матчів. Але повністю уникнути політичних гасел не вдалося – маленькі прапорці з написом «Солідарність», яких поляки мали кілька тисяч, усе одно потрапили в кадри трансляції.
«Ми билися, мов риба об лід», – не може забути того поєдинку Анатолій Дем’яненко, – «Усе даремно. Вони перекрили нам усі шляхи. Раз чи два за всю гру по польських воротах вдарили». Матч завершився нульовою нічиєю, яка дозволила полякам піти далі і в підсумку стати третьою збірною планети.
Останні чотири матчі в історії польсько-радянського протистояння мали товариський статус. Згодом Союз розпався і українці, після довгої паузи, відновили свої, власні футбольні битви з сусідами.
(далі буде)
Тетяна ЯВОРСЬКА
Більше по темі:
Спалені стадіони й відбиті нирки