Дискусії про еміграцію в українському суспільстві тривають давно, відколи Україна стала донором мігрантів, тобто від початку 1990-х. Нового звучання, чи радше підсилення, ця тема отримала протягом останнього місяця. Обговорення доцільності чи недоцільності еміграції з України та її причини на кілька днів заполонило соціальні мережі, перейшло у пресу й інтернет-видання. Аналіз дискусії, вжитих аргументів «за» чи «проти» в основному показує, що стереотипне та відірване від реальності знання про еміграцію доволі часто стає підставою для формулювання хибної оцінки й нерозуміння суті проблеми та явища як такого. Тож як в Україні говорять про еміграцію і що знають про неї, спробуємо зрозуміти з огляду на останні дискусії і статті на цю тему.
За останні два роки рівень еміграції з України значно зріс. Вплив на це мають, перш за все, погіршення економічної ситуації в країні та окупація українських територій Росією (зокрема Криму), війна в частині Луганської та Донецької областей. Змінився за два роки і маршрут еміграції – тепер усе більше наших співгромадян їдуть у західному напрямку від українського кордону й зменшується потік емігрантів до Росії. В Європі найбільша кількість українських емігрантів знаходиться на території Польщі.
Цілі еміграції з України дуже різні: від навчання до пошуку високооплачуваної праці. Однак сприймання емігрантів українським суспільством далеко не найкраще: часто домінує негативне ставлення, їх називають запроданцями та зрадниками країни. Подібні окреслення тих, хто змінив своє місце проживання, часто домінували і в останніх дискусіях щодо еміграції.
Жваве зацікавлення й поширення викликав пост на сторінці соціальної мережі Фейсбук колишнього журналіста, а нині народного депутата України Мустафи Наєма. Буде неправильно назвати його текст абсолютно позбавленим сенсу, але ще більш неправильно погоджуватися з окресленням емігрантів як «людей другого сорту» в країні їхнього нового проживання та звинуваченням у тому, що, покидаючи зараз Україну, вони фактично її зраджують, бо не вірять у неї. І, власне, в цих двох ключових аргументах Мустафи Наєма є більше стереотипного сприймання еміграції, ніж реальності.
По перше, почуватися «людьми другого сорту» можна і не покидаючи меж своєї країни. Все залежить від нашого світосприймання та прийняття умов, в яких проживаємо, а також від того, чого ми прагнемо і що можемо. «Перший» чи «другий» сорт – це радше витвір авторитарних чи тоталітарних країн, і категорії ці дуже відносні та стереотипні. Людина, яка готова вчитися, хоче розвиватись і пізнавати світ, скоріше, буде позбавлена відчуття «другого сорту» в новому для себе середовищі, бо все нове чи інше – це далеко не почуття меншовартості. Часто українські емігранти, які стикаються з системою соціального обслуговування за кордоном, підкреслюють, що саме там відчули й зрозуміли, чим є людська гідність і як вона проявляється по відношенню до них.
По друге, поняття «зрада/зрадник» не менш стереотипне по відношенню до емігранта, ніж «патріот» – до тих, хто залишається в країні. Під час революцій у 2004-му та 2013–2014 роках за кордоном були численні мітинги на підтримку демократичних рухів в Україні та збірки коштів та необхідних речей. Як правило, всі ці заходи організовано українськими емігрантами, які в той момент навчалися, працювали чи просто проживали за кордоном. Такі мітинги пожвавлювали ажіотаж місцевої преси до українських подій, спонукали місцевих політиків активніше цікавитися питанням України. Звичайно, активність українських емігрантів не переломила хід подій у Києві (адже доля вирішувалася на київському Майдані), але додавала їм додаткового позитивного імпульсу. Добрі практики та приклади українців за кордоном сприяли та сприяють кращому іміджеві нашої держави. Постійний зв’язок з Україною і бажання їй допомагати дає можливість нашим емігрантам бути народними дипломатами України за кордоном. Варто цінувати те, що кожен може робити щось якісне й добре для нашої держави, незважаючи на те, де він у той момент проживає. Доволі сміливо та часто стереотипно, узагальнюючи всіх емігрантів, називати їх «зрадниками» чи «рятівниками країни». Різні причини виїзду породжують і різну поведінку українських громадян за кордоном. Зневіра у свою державу – це проблема, яку можна й варто побороти, але треба це робити спільними зусиллями, а не докорами чи звинуваченнями.
Серед повторюваних закидів емігрантам – «покидання країни тоді, коли вона бореться за виживання». Зокрема, такий докір в сторону еміграції був вжитий Бачо Корчілавою, колишнім прес-аташе грузинського посольства в Україні, нині журналістом Громадського ТБ. Можна з цим погодитись, але, знову ж таки, повстає питання, а що в самій країні для її виживання міг би зробити потенційний емігрант? І тут знову варто на кожен приклад еміграції дивитись окремо. Повторюю вжитий раніше аргумент, але дещо перефразований – для того, щоб країна вижила, емігрант з України може докластися, проживаючи поза її межами. Реалії сучасного світу дають нам можливість робити конкретні речі для держави без фізичного перебування в ній. Є багато прикладів, коли люди емігрують для того, щоб мати більше можливостей допомагати тим, хто залишається в Україні, і це далеко непоодинокі випадки.
Не бракувало в українському сегменті Фейсбука і текстів, в яких автори намагалися пояснити, що поняття «еміграція» – це не «зрада» чи «поразка», а процес, який є частиною сучасного світу, а тому часто це проблема не так «місця», як самої людини – того, що вона хоче і що може робити. Саме таке пояснення еміграції на своїй сторінці у Фейсбуці розмістив Максим Нефьодов, заступник міністра економічного розвитку і торгівлі. Важлива ідея тексту Максима Нефьодова – це особистісний підхід кожної людини до того, як вона сприймає світ і свою країну. Якщо у нас буде розуміння того, що ми можемо змінювати світ навколо себе і є частиною змін у країні, то досягати успіху нам буде простіше. Головне – більше вимагати від себе, а еміграцію не варто розглядати як щось негативне, навпаки – це додатковий досвід і збагачення знаннями.
Письменниця Наталка Сняданко, під впливом цієї дискусій, в авторській колонці на українській версії Deutsche Welle описала своє бачення еміграції. Сконцентрувалася вона на двох крайніх риториках у дискусії: «Ті, хто виїздить, – погані, позбавлені патріотизму, захланні, ті, хто залишається, – герої, мученики, патріоти», і спробувала їх аргументовано заперечити, подаючи приклади стереотипного мислення, яке часто своїм корінням сягає ще радянського сприйняття еміграції – «еміграція як шлях в один кінець». В окремий блок відносить Наталка Сняданко емігрантів-заробітчан, бо самі ці емігранти часто мають в Україні радше позитивні конотації. Письменниця, підсумовуючи, припускає, що з часом ставлення та уявлення про еміграцію буде змінюватись і вплив на це матимуть об’єктивні причини – зміна мислення в суспільстві, зміна країни та зміни в причинах еміграції. Наталка Сняданко звертає увагу, що часто засуджують еміграцію саме ті люди, які ніколи нікуди не виїздили з країни, і наголошує, що стереотипи та упередження виникають від елементарного незнання, браку інформації й відсутності критичного мислення. Для того щоб критичне мислення з’явилося, має бути достатньо інформації – з різних джерел, від різних знавців і дослідників проблеми. Тоді дійсно є шанс, що в Україні почне змінюватися переважно негативне ставлення до еміграції на розуміння самого явища і того, які воно може мати користі для країни.
Розуміння, чим є еміграція, які позитиви та негативи від неї і в який період вона переживає сплески, – це потрібна та актуальна тема для ширшої дискусії в Україні. Гірше, коли темою оперують, залучаючи стереотипи й не враховуючи сучасних викликів та можливостей. Також, проблемою тема стає тоді, коли її використовують як ідеологічне чи пропагандистське гасло. Коментарі та тексти на цю тему, яка стала вкрай популярною останнього місяця, показують, що і надалі багато стереотипів про еміграцію живучі. Але вже не бракує вдумливих та цікавих текстів, які нівелюють стереотипи й показують реальність, далеку від чорно-білого сприймання.
Ольга ПОПОВИЧ