«Приємно обслуговувати поляків», – з усмішкою сказав працівник ВАРСу (гастрономічна служба, що обслуговує пасажирів у польських поїздах), зачиняючи двері купе, в якому я їхала. І, відчиняючи двері наступного купе, кинув: «Маєте тут українців?»
Від несподіванки я застигла із чаєм в руках, не знаючи, як правильно відреагувати: наздоганяти пана, який помилково дав мені чай, бо не виглядаю як типова українка (а як виглядають типові українці?) і жбурнути йому склянку в обличчя чи не робити нічого. Я вибрала друге. Я завжди вибираю друге, бо не люблю конфліктів. Зрештою, прямої образи, яка стосувалася б особисто мене, теж ніби й не було. Це пан просто так пожартував – невдало й дуже болісно. То що ж, проковтнути і удати, що нічого не сталося?
Не думаю, що ігнорування – це найкращий вихід. На тлі останніх подій, коли конфлікти на расовому та національному тлі відбуваються чи не щодня, мовчати про будь-які прояви дискримінації – ризиковано. Кожне такого типу висловлювання, непряма агресія чи прихований хейт – це початок ксенофобії і расизму. Звісно, самостійно ми не зупинимо лавину ненависті до інакшості, пропаговану в медіа та підтримувану різними радикальними групами, але наше завдання, як людей, що перебувають в групі ризику, захистити себе та своїх близьких. То як же реагувати на прояви прихованої або несвідомої ксенофобії і як вберегти себе від зайвого психологічного стресу? Для себе я вибрала три способи, які використовую залежно від ситуації.
Казати про це
Іноді потрапляємо у такі дивні ситуації, які не можна до кінця дефініювати як ксенофобічні напади, але у яких почуваємо себе дуже некомфортно. Приклад такої ситуації я описала вище. Якщо реакції на фізичне насильство є очевидними: нейтралізувати нападника, втекти, викликати відповідні служби, то реакціями на психологічне або ж емоційне насильство (а це саме воно) є зазвичай розгубленість, заціпеніння, сльози.
Якщо така ситуація сталася і ви бачите, що людина навіть не розуміє, що щось зробила не так, скажіть їй про це прямо, поясніть, чому почуваєтеся некомфортно. Якщо це дійсно була несвідома, ненавмисна образа, то кривдник задумається про природу свого вчинку. Звісно, все залежить від ситуації та особи (осіб), якої це стосується. Приміром, не раджу вступати в словесні перепалки з людьми напідпитку чи з групами агресивних молодиків. Ви їм нічого не поясните, а лише допровадите до фізичної розправи. Розмовляти можна лише з тими, хто здатен слухати.
Писати скарги
Це я і зробила після мого дивного досвіду в потязі. Відразу ж написала скаргу на ім’я прессекретаря «Інтерсіті» з вимогою пояснити ситуацію та провести розслідування. Вибачення прийшли відразу ж, а справу було передано до відповідного органу для проведення слідства.
Мінусом такого способу є те, що він дотичить виключно персоналу, який надає послуги, але не має впливу на людей, котрі, як і ви, користуються цими послугами. Однак слід пам’ятати, що такий спосіб є доволі дієвим, якщо йдеться про виховну функцію та звертання уваги фірми й самого працівника на те, що щось не гаразд і так робити не можна. Цим ви навряд чи нашкодите людині: її не звільнять з роботи, але той факт, що такі її дії були розцінені як негідна поведінка, – змусить задуматися наступного разу, коли захочеться невдало пожартувати про походження чи колір шкіри.
Робити проблему публічною
Думаю, це головне, що ми можемо й маємо робити. Тому, власне, я і пишу цей текст. Про психологічний дискомфорт, який мігранти відчувають в іншій країні, говорити не прийнято. Дивними вважаються консультації з психологами на подібні теми. А проблема, яка лишається невисловленою, руйнує нас ізсередини, загрожує депресією, заважаючи повноцінній життєдіяльності в новій країні. Публічне обговорення цієї проблеми, наголошення на ній у ЗМІ, поширення через соціальні мережі та інші можливі канали зв’язку, може не лише вивести її з підсвідомого та зробити важливою темою публічних дискусій разом із темою фізичного насилля, але й створити щось на кшталт «першої психологічної допомоги» для осіб, які пережили подібну ситуацію.
Дійсно, випадків прихованої ксенофобії є безліч. Хтось просто не розуміє, що ображає інших, а хтось свідомо вибирає таку тактику, адже фізична розправа тягне за собою покарання та відповідні наслідки, психологічна ж – безпечна, бо практично не тягне за собою кримінальної відповідальності, адже довести її наявність дуже важко.
Нещодавно в мережі з’явилася історія про те, як водій автобуса не пустив до салону темношкірого пасажира. Офіційною причиною було те, що пасажир відмовився заплатити за надлишковий багаж, неофіційною ж – те, що він напевно терорист і має при собі ніж. Змусити водія забрати пасажира, у якого був квиток, не змогли ані працівники вокзалу, ані викликана на місце події поліція.
Підсумовуючи, хотіла б наголосити на тому, що зловживання й маніпулювання ситуацією перегинає палицю в інший бік і не кожна ситуація, де ми бачимо дискримінацію, насправді такою є. Так, відмова в отриманні високої позиції у міжнародній фірмі може бути не стільки наслідком упередженого ставлення до українців, скільки браком потрібних компетенцій, знання мов та досвіду. Таке створення прецеденту на пустому місці дуже нагадує казку про пастуха та вовків і зрештою є малоефективним, розпорошуючи увагу.
З іншого ж боку, потрібно завжди пам’ятати, що ми всі, незалежно від походження, кольору шкіри, релігійних чи політичних поглядів, сексуальної орієнтації і статі, маємо право на повагу до нашої гідності та рівне трактування, забезпечене Європейським правом, а тому вимагати поваги до себе – це правильно й необхідно.
Юлія Лащук