Через війну Україну покинуло близько 6,5 мільйонів людей. Частина з них вертається додому. За даними ООН, це вже зробили близько 2,7 мільйонів громадян. Відомі видання – Газета виборча та The Economist – опублікували тексти присвячені українцям, що їдуть назад в Україну. У виданнях розповідають про мотиви повернення та про умови перебування в Польщі.
Туга за рідними
Найчастіша причина повернення – туга за чоловіком, батьками та рідними, пише Газета виборча. «Польща – прекрасна країна, – цитує видання Марину з Кривого Рогу. – Але я не можу більше жити, спілкуючись із сім’єю лише по телефону. Я хочу знову обійняти чоловіка, побачити батьків. Зараз у моєму районі менше обстрілів, системи ППО працюють ефективно. Армія хоробро бореться».
Марина каже, що ніколи не забуде турботу, яку отримала в Польщі. Обіцяє розповісти про неї вдома. «Ми відчули підтримку вже з боку кордону. Польські охоронці витягали з натовпу сім’ї з малолітніми дітьми, щоб ми швидше перейшли на польський бік. Нас пригощали булочками та чаєм. Польська родина дала нам дах над головою в Катовіце. Ми їхні боржники», – цитує українку видання.
The Economist наводить подібний приклад мотивації до повернення. «Важко жити нормальним життям, коли ти думаєш лише про свою країну», – цитує видання консультантку з моди Валерію, яка зі своєю мамою-домогосподаркою вирішила повернутись до рідного Києва. «Мені трохи страшно, — каже Валерія, — але я хочу побачити тата й бабусю».
Робота і фінанси
Багато біженців жило в Польщі з заощаджень, які вони привезли з собою. Вони не могли знайти роботу, яка б відповідала їхнім бажанням.
Чергова історія, яку розповідає Виборча – про харків’янина Євгена. Він – батько трьох дітей, якими йому доводиться опікуватися. Діти вранці йшли до польської школи, а вдень – до української онлайн. Євген підпрацьовував прибиранням квартир. «Ми жили зі старшою пані, дуже хорошою людиною, але у нас інший ритм життя. Вона лягла спати о дев’ятій вечора, і ми не хотіли їй заважати», – розповідає Євген. Він хотів вивчити польську, але цілий день був зайнятий, а вечорами це вже було неможливо. «Без мови я міг лише мити підлогу. Тож вирішив повернутися додому», – пояснює чоловік.
В Україну вирішила повнутися і Вікторія із Сум. Вона – лікар-гінеколог, її запросили на роботу в одну із львівських клінік, де вона буде працювати за фахом. У Польщі через незнання мови, жінка не могла влаштуватись навіть медсестрою.
Українські біженці кажуть, що війна навчила їх кількох важливих речей: гроші швидко тануть, краще інвестувати у вивчення мов, водійські права та спілкування. Це окупається.
На думку The Economist, знайти роботу не є великою проблемою. Економіка Польщі зросла на 8,5% у першому кварталі цього року в порівнянні з попереднім. Безробіття становить 3%, це третій найнижчий показник в ЄС. Щонайменше 145 тисяч українців, а можливо, і 200 тисяч вже знайшли роботу. Однак, цитує видання Мирославу Керик, голову Фонду «Наш вибір» (організації, що допомагає українцям в Польщі), мовні бар’єри та бюрократичні перешкоди на шляху до визнання фаховості та дипломів призводять до того, що біженці, які працювали вдома в офісах, на керівних посадах, часто вимушені іти на більш низькооплачувану роботу. Війна спричинила нестачу працівників у таких галузях як промисловість та будівництво. Із 110 000 українських водіїв вантажівок, які працювали в Польщі до війни, близько 40 000 поїхали воювати додому. Українські жінки часом можуть братися за роботу, яку раніше виконували чоловіки.
Як пише The Economist 600 тисяч українців проживають у польських сім’ях. Решта – у друзів чи родичів, у гуртожитках, готелях і санаторіях чи оплачують житло самостійно. І тут виникають проблеми. У міських районах наплив посилив дефіцит житла та підвищив ціни. Орендна плата у Варшаві зросла в середньому більше ніж на 40% порівняно з минулим роком, що втричі перевищує поточний рівень інфляції. Можливість орендувати нерухомість змешується. Пропозиція здати квартиру в оренду, стає неактуальною вже на наступний день.
Бажання повернусь і почуття провини
Багато українців не хочуть укорінюватися в Польщі, тому що сподіваються скоро повернутися, говорить Мирослава Керик. Згідно з одним із соцопитувань, лише 17% біженців стверджують, що хочуть оселитися в Польщі назавжди. Менше половини віддали своїх дітей до польських шкіл. Решта продовжують навчатися дистанційно в українських. Щонайменше 500 тисяч українців не подали заявки на отримання польського ідентифікаційного номера PESEL, що дало б їм право на соціальну допомогу, включаючи щомісячну допомогу в розмірі 500 злотих на дитину, право на відкриття бізнесу та медичне обслуговування.
Ще однією з причин, чому українці повертаються навіть до небезпечних районів, окупованих росіянами, є почуття провини, яке не полишає як жінок, так і чоловіків, які звільнені від обов’язку захищати рідну землю, пише Виборча.
Наприклад, харків’янин Олександр – теж батько трьох дітей. Це дозволило йому без проблем перетнути кордон. Протягом двох місяців він пропрацював в одній із компаній таксі в Сілезії, отримав високий рейтинг довіри та ще кілька вигідних пропозицій роботи. Але вирішив повернутися в Україну. «Наші солдати вигнали росіян із Харківської області, – розповідає чоловік. — Я втомлююся від думок, що я тут у безпеці, коли там помирають інші. Я відчуваю себе зрадником».
Після повернення додому Олександр не піде на фронт. Він зізнається, що не готовий до цього. Проте хоче допомогти відбудовувати зруйнований Харків.
Анастасія з Одеси розповідає, що під час перебування в Польщі часто боялася, що не захоче повертатися додому. «Тут багато що краще організовано. Я, наприклад, дуже полюбила польську школу у яку ходили мої діти. У ній панувала приємна атмосфера, вчителі не кричали на дітей, мали почуття гумору. Транспорт, дороги, тротуари, забудова – у Польщі все краще, ніж у більшості українських міст, – каже жінка. – Але в Польщі відчуваєш, що це не твоє місце, що ти там лише гість. Лише коли я повернулась в Україну, я нарешті трішки виспалася. Цьому не завадив навіть звук повітряної тривоги».
Як пише Виборча, більшість українців змінюють місце проживання в межах України. Здебільшого, це вимушене рішення, адже багато східних та південних областей України досі перебувають під російською окупацією. Або через те, що не мають куди повертатися у зруйнованих містах. Дехто пояснює так, що хоче триматися подалі від кордонів з Росією та людей, які, хоча й живуть в Україні, відчувають себе росіянами.
Одеситка Марія тепер буде жити з дітьми на Закарпатті. «Коли закінчиться війна, сподіваюся зустріти свого чоловіка, який зараз на фронті. Ми відкриємо бізнес на Закарпатті. Ми працювали в туристичній сфері. Тепер, замість того, щоб запрошувати відвідувати одеські пляжі, ми будемо запрошувати туристів у гори», – каже Марія.
Квитки на потяги до України розкуплені на наступний місяць, пише The Economist. Там цитують ще одну українку – Наталю. Жінка зізнається, що хоч трохи страшно, але «надія переважає над відчаєм».
У Виборчій резюмують, в українців є прислів’я «не дбаємо про те, що маємо, плачемо, коли втрачаємо». Кажуть, українці могли б почати нове життя в якійсь безпечній європейській країні, але не хочуть плакати за тим, що насправді важливе: рідними, друзями, рідною мовою, відчуттям укорінення, життям у власному домі.
Джерело: The Economist, ГВ